Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

 — Вже й не знаю, що то було! — промовила Бонадея.

Ульріх усміхнувся несподівано привітно.

І тоді Бонадея розплакалася, мов маленька дівчинка, яка негарно поводилась.

64. Генерал Штум фон Бордвер навідує Діотиму

Генерал Штум фон Бордвер зробив Діотимі візит. Це був той самий офіцер військового міністерства, якого відрядили на широке установче засідання і який виголосив там промову, що справила на всіх враження, хоча, коли дійшло до формування комітетів за міністерським зразком для великої акції, з цілком зрозумілих причин і не завадила обминути міністерство війни… Він був не вельми показний Генерал із черевцем і невеличкою щіточкою замість вусів. Обличчя він мав округле, і в ньому було щось від сімейного затишку, якому чужі статки, більші за ті, що їх вимагають військові статути від армійського офіцера в разі його одруження. Діотимі Генерал сказав, що за столом для нарад солдатові подобає роль скромна. Крім того, і це само собою зрозуміло, у процесі формування комітетів не можна було з політичних міркувань, мовляв, брати до уваги військове міністерство. І все ж він зважується, мовляв, стверджувати, що задумана акція має справити вплив на закордон, а те, що справляє вплив на закордон, — це міць народу. Знаменитий філософ Трайчке, ще раз наголосив ґенерал, сказав, що держава — це міць, потрібна для того, щоб вижити в боротьбі народів. А сила, продемонстрована в мирний час, віддаляє війну або принаймні пом’якшує її жорстокість. Генерал говорив іще чверть години, скористався кількома класичними цитатами, що їх, як він додав, любовно зберігав у пам’яті ще зі своїх гімназійних часів, і запевнив, що ті роки, коли він вивчав гуманітарні науки, були найкращі в його житті; він намагався дати Діотимі відчути, що нею захоплюється, а від того, як вона керувала таким великим зібранням, просто в захваті; він тільки ще раз хотів, мовляв, наголосити, що правильне розуміння розбудови військової потуги, яка дуже відстала од військових потуг решти великих держав, — це щонайяскравіша демонстрація миролюбних прагнень, і заявив про свої глибокі, втім, сподівання на те, що широка, всенародна участь у справах війська ще прийде сама собою.

Цей люб’язний ґенерал налякав Діотиму до смерти. На той час у Каканії були родини, де офіцери з’являлися, бо доньки виходили за них заміж, і були родини, де доньки заміж за офіцерів не виходили — або через брак грошей на шлюбну заставу, або з принципу, отож офіцери тут і не з’являлися; Діотимина родина з обох причин належала до категорії другої, і як наслідок у цієї сумлінно вродливої жінки про військових на все життя склалося приблизно таке враження, ніби вони — сама смерть, обвішана пістрявим ганчір’ям.

 — На світі, — відповіла Діотима ґенералові, — стільки всього високого й доброго, що зробити вибір нелегко. І це великий привілей — дістати право серед матеріалістичної метушні світу подати великий знак, — провадила вона. — Але це — й тяжкий обов’язок. До того ж такий вияв почуттів має вийти з гущі народу сам собою, тому власні бажання я мушу трохи стримувати. — Вона ретельно добирала слова, немовби зшиваючи їх чорно-жовтим шпагатом і спалюючи на вустах легкі пахощі лексикону високої бюрократії.

Та коли ґенерал попрощався, серце в цієї величної жінки обімліло. Якби вона була здатна на таке нице почуття, як ненависть, то зненавиділа б того опецькуватого чоловічка з метушливими очицями й золотистими ґудзиками на череві, але поза-як ненависть була їй чужа, на душі в Діотими лишився тупий біль образи, й вона не могла сказати чому. Незважаючи на зимовий холод, Діотима повідчиняла вікна й кілька разів прошелестіла кімнатою туди-сюди. Коли вона нарешті позачиняла вікна, в очах у неї стояли сльози. Діотима була непомалу вражена. Це вже вдруге вона плакала без видимої причини. Вона пригадала ніч, коли проливала сльози поруч зі своїм чоловіком, не в змозі їх пояснити. Цього разу ще очевиднішим був суто нервовий характер цього явища, позбавленого будь-якого змісту; той гладкий Генерал викликав у неї сльози, мов цибуля, не пробудивши в її душі жодного розумного почуття. Це її справедливо стривожило; віщий страх підказував їй, що якийсь невидимий вовк никає навколо її обор і що пора прогнати його силою ідеї. Саме тому після Генералового візиту вона поклала якомога скоріше скликати задуману зустріч великих умів, яка мала допомогти їй наповнити патріотичну акцію яким-небудь змістом.

65. Із розмов Арнгайма й Діотими

На душі в Діотими стало легше: Арнгайм саме повернувся з поїздки, й вона могла звернутися до нього по допомогу.

 — Лише кілька днів тому я мав розмову про Генералів з вашим кузеном, — одразу відповів Арнгайм з таким виглядом, немовби натякав на якийсь сумнівний зв’язок, не бажаючи, однак, сказати, про що саме йдеться.

У Діотими склалося враження, що її сповнений суперечностей кузен, не вельми захоплений великою ідеєю акції, ще й ллє воду, до того ж, на млин невиразних небезпек, що йдуть від того Генерала.

 — Не хотілося б при вашому кузені виставляти це на сміх, — провадив Арнгайм, повертаючи розмову на інше, — але мені важливо дати вам трохи відчути те, на що ви, людина від таких речей далека, навряд чи звернули б увагу самі: це — зв’язок між підприємництвом і поезією. Я кажу, звісно, про підприємництво в широкому розумінні слова — те підприємництво у світовому масштабі, яким мені, з огляду на моє спадкове становище, випало клопотатись; воно споріднене з поезією, одначе має ірраціональні, просто-таки містичні аспекти; я сказав би навіть, що саме підприємництву вони й притаманні. Ви ж бо, либонь, знаєте, що гроші — це влада надзвичайно нетерпима.

 — Певна нетерпимість є, мабуть, у всьому, що робить людина, вкладаючи в це себе цілком, — відказала, трохи повагавшись, Діотима, яка думками була ще в першій, незавершеній частині розмови.

 — А надто у грошах! — хутко докинув Арнгайм. — Дурні забирають собі в голову, нібито мати гроші — це бозна-яке щастя! Насправді це — жахлива відповідальність. Я вже мовчу про ту армію людей, які залежать від мене такою мірою, що бачать у мені мало