Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Ульріх рвучко згорнув теку й перейшов до приватної розмови.
— Могутня кузино, — сказав він, — це просто-таки дивовижний феномен — те, що одна половина шукає порятунку в майбутньому, а друга — в минулому. Вже й не знаю, який висновок з цього випливає. Його ясновельможність сказав би, що сучасність врятувати неможливо.
— Чи має його ясновельможність які-небудь наміри щодо церкви? — поцікавилася Діотима.
— Наразі він нарешті усвідомив, що історія людства добровільного вороття не знає. Але вся проблема в тому, що в нас-бо немає ніякого корисного посування вперед. Ситуацію, коли немає посування ні вперед, ні назад, а наявне становище також здається нестерпним, з вашого дозволу я б назвав принаймні дивною.
Коли Ульріх заводив таку розмову, Діотима ховалась у гінкому своєму тілі, мов у вежі, позначеній у туристичних путівниках трьома зірочками.
— Чи вірите ви, ласкава пані, в те, — спитав Ульріх, — що якби людина, котра бореться нині за щось чи проти чогось, завтра дивом стала необмеженим володарем світу, то того ж таки дня зробила б те, чого все своє життя вимагала? Я певен, що здійснення свого наміру вона залюбки на кілька днів відклала б.
Ульріх зробив невеличку паузу, й Діотима, не відповідаючи, зненацька обернулася до нього й суворо запитала:
— З яких мотивів ви подали ґенералові надію на нашу акцію?
— Якому ґенералові?
— Генералові фон Штуму!
— Це той невеличкий, кругленький ґенерал, який був на першому широкому засіданні? Я? Відтоді я з ним навіть не бачився, не те що подавати йому надії!
Ульріхів подив переконав Діотиму й воднораз вимагав від неї пояснення. А що такий чоловік, як Арнгайм, теж не міг сказати неправду, то йшлося, мабуть, про непорозуміння, й Діотима пояснила, на чому ґрунтувалося її припущення.
— Виходить, я нібито розмовляв з Арнгаймом про ґенерала фон Штума? Та й цього не було! — запевнив її Ульріх. — З Арнгаймом я… Стривайте, хвилинку… — Він замислився й раптом засміявсь. — О, це було б дуже приємно, якби Арнгайм надавав такої ваги кожному моєму слову! Останнім часом ми з ним багато разів мали бесіди, якщо ви волієте називати так наші розбіжності в поглядах, і якось я справді згадав про ґенерала, але не про якогось там певного, а взагалі про ґенерала, просто для прикладу. Я стверджував, що ґенерал, який зі стратегічних міркувань посилає батальйони на неминучу смерть, — убивця, якщо взяти до уваги те, що йдеться про тисячі синів своїх матерів; але водночас він одразу стає чимось іншим, якщо взяти до уваги інші міркування, скажімо, необхідність жертв чи нікчемність скороминущого життя. Я наводив і безліч інших прикладів. А тепер дозвольте мені від цієї теми відхилитися. З досить зрозумілих причин кожне покоління ставиться до життя, що його застає, як до чогось раз і назавжди даного, за винятком тих небагатьох речей, у зміні яких покоління зацікавлене. Це корисно, але неправильно. Адже світ щомиті можна змінювати, до того ж у всіх напрямах чи принаймні в будь-якому одному; на цьому світ, так би мовити, стоїть. Тому якщо спробувати поводитись не так, як поводиться певна людина в певному світі, де треба, я сказав би, лише переставити кілька ґудзиків, що загалом називають розвитком, то це означало б зажити своїм, власним життям, тобто від самого початку зажити як людина, народжена для перемін і оточена створеним для перемін світом, одне слово, приблизно так, як крапля води у хмарі. Ви зневажаєте мене за те, що я знов висловлююся незрозуміло?
— Я вас не зневажаю, але збагнути не можу. Перекажіть мені всю вашу розмову! — звеліла Діотима.
— Що ж, завів її сам Арнгайм; він затримав мене й просто-таки втягнув у розмову, — почав Ульріх. — «Ми, комерсанти, — сказав він з досить невимушеною усмішечкою, яка не зовсім пасувала до його звичного зовнішнього спокою, хоч і була, однак, дуже гордовита, — ми, комерсанти, до підрахунків не вдаємося, як ви собі, мабуть, гадаєте. Ні, ми — я маю на увазі, звісно, людей провідних, бо маленькі все ж таки, либонь, тільки те й роблять, що підраховують, — ми вчимося розглядати свої справжні успіхи як щось таке, що глумиться з усіляких підрахунків, як із них глумиться особистий успіх політика, та, зрештою, й митця теж». Потім він попросив мене вислухати те, що він далі скаже, з поблажливістю, на яку має право претендувати щось ірраціональне. Його, мовляв, уже після першої зустрічі зі мною не полишають певні роздуми про мене, і ви, ласкава кузино, нібито також дещо розповідали йому про мене, але він, каже, зрозумів би все й так, дивно тільки, мовляв, що я вибрав собі таку теоретичну професію; хай би який здібний я до неї був, а все ж таки зробив помилку, ставши вченим, і головний мій хист полягає, хоч це мене, мабуть, і здивує, у сфері дій і особистого впливу!
— Невже? — мовила Діотима.
— Цілком поділяю вашу думку, — поквапився відповісти Ульріх. — Ні до чого іншого хисту мені не бракує так, як до себе самого.
— Ви весь час жартуєте замість того, щоб присвятити себе життю, — зауважила Діотима, усе ще гніваючись на нього за оті теки з пропозиціями.
— Арнгайм стверджує протилежне. Каже, що я відчуваю потребу робити з власних думок надто глибокі висновки про життя.
— Ви все жартуєте й любите заперечувати; вас завше тягне до неможливого, й ви уникаєте будь-якого реального рішення, — констатувала Діотима.
— Просто я переконаний, — відказав Ульріх, — що думки плинуть своїм руслом, а реальне життя — своїм. Адже нині вони перебувають на надто різних рівнях. Нашому мозку — кілька тисяч років, та якби він продумував усе лише до половини, а про другу половину забував, то реальність була б його точним віддзеркаленням. Їй можна лише закинути брак духовности.
— Чи не означає це надто полегшити
