Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
— Нижньоавстрійський земельний банк. Хіба ви не знаєте, кузино, що всі ліси тут належать земельному банку? А садівничий, якого ви хочете уславити, — головний лісничий того банку. Природа тут — плановий продукт лісової промисловости, це — вишикуваний рядами склад целюлозного виробництва, що, до речі, не важко й помітити.
Так Ульріх відповідав дуже часто. Коли Діотима заводила мову про красу, він казав про жирову тканину, що підтримує шкіру. Діотима заводила мову про кохання, а він казав про річну криву, що свідчить про автоматичне збільшення й зменшення народжуваности. Діотима заводила мову про великі постаті в мистецтві, а він говорив про ланцюг запозичень, що поєднує цих людей одне з одним. Власне, Діотима щоразу заводила мову так, немовби сьомого дня Бог уклав людину, наче перлину, в мушлю світу, а Ульріх у відповідь нагадував, що людина — це, мовляв, манюсіньке скупчення цяточок на поверхні карликового глобусу. Не дуже просто було збагнути, чого домагався так Ульріх; це вочевидь стосувалося тієї сфери високого, з якою Діотима почувалася пов’язаною, і таку його поведінку вона сприймала насамперед як образливе всезнайство. Вона не могла змиритися з тим, щоб кузен, який для неї був усе ж таким собі розбещеним, нестерпним хлопчиськом, знав про що-небудь краще, ніж вона, і його матеріалістичні заперечення, яких вона зовсім не розуміла — він-бо запозичував їх із нижчої цивілізації лічби й точности, — страшенно її дратували.
— Хвалити Бога, є ще люди, — різко відказала одного разу вона, — котрі, незважаючи на великий досвід, ще спроможні вірити в прості речі!
— Наприклад, ваш чоловік, — відповів Ульріх. — Я вже давно хотів вам сказати, що рішуче надаю перевагу йому перед Арнгаймом!
У них тоді ввійшло в звичку обмінюватися думками у вигляді бесід про Арнгайма. Адже Діотимі, як і всім закоханим, було приємно розмовляти про того, кого вона кохала, не виказуючи — принаймні так їй здавалося — себе; а оскільки для Ульріха це було нестерпно, як нестерпно було б для кожного чоловіка, котрий зі своїм відходом на задній план не пов’язує жодного прихованого наміру, то при такій нагоді він часто робив випади проти Арнгайма. Помалу виникли своєрідні стосунки, що пов’язували його з Арнгаймом. Коли той не виїздив із міста, вони бачилися майже щодня. Ульріх мав змогу спостерігати за його впливом на Діотиму від першого дня і знав, що начальник відділу Туцці ставиться до цього чужоземця з підозрою. Щоправда, між Діотимою й Арнгаймом нічого непристойного ще, здається, не було, наскільки про це міг судити третій, якого в такому припущенні дуже зміцнювала та обставина, що між закоханими було нестерпно багато пристойного, і воно вочевидь наслідувало найкращі зразки платонічного єднання душ. Арнгайм виявляв помітну схильність утягувати у ці довірчі взаємини й кузена своєї приятельки («Чи, може, все ж таки, коханки?», — питав себе Ульріх; але найвірогідніше було, на його думку, щось середнє арифметичне між приятелькою й коханкою). Нерідко Арнгайм звертався до Ульріха тоном старшого товариша — тоном, який він дозволяв собі завдяки різниці у віці, але який через різницю у становищі набував неприємного відтінку поблажливости. У відповідь Ульріх майже завжди давав відсіч, до того ж у досить зухвалій манері, так ніби зовсім не цінував спілкування з чоловіком, який про свої ідеї мав змогу розмовляти не з ним, а з королями та канцлерами. Часто Ульріх заперечував йому нечемно й до непристойного іронічно і сам злився на себе за цю нестриманість, яку краще було б замінити втіхою просто мовчки спостерігати.
Та, на його подив, виходило так, що Арнгайм страшенно його дратував. Ульріх бачив у ньому випещений сприятливими обставинами зразковий приклад ненависного йому, Ульріхові, інтелектуального розвитку. Адже цей знаменитий писака був досить розумний, щоб збагнути, в яке сумнівне становище поставила себе людина, відколи шукає свій образ уже не в дзеркалі струмків, а в чітких, ламаних площинах свого інтелекту; але цей король від заліза й писака провину за таке становище покладав на вихід інтелекту на сцену, а не на його недосконалість. Якесь махлярство приховувалось у цьому поєднанні ціни на вугілля й душі, і це махлярство було воднораз цілеспрямованим відділенням того, що Арнгайм, виразно усвідомлюючи, робив від того, про що він, невиразно здогадуючись, казав і писав. До цього додавалося, викликаючи в Ульріха ще глибше невдоволення, й щось таке, що було для нього нове, — поєднання розуму з багатством; адже коли Арнгайм, розводячись на ту чи ту вузьку тему майже як фахівець, раптом недбало махав рукою, відмітав подробиці й змушував їх щезати у світлі якої-небудь «великої ідеї», то навіть коли це й випливало з досить умотивованої потреби, однак таке вільне кидання з боку в бік нагадувало водночас багатія, котрий дозволяє собі все, що добре й дороге. Арнгайм був багатий на розум у такому значенні слова «багатий», яке завжди трохи нагадувало про багатство матеріальне. Та створювати труднощі цьому знаменитому чоловікові найдужче Ульріха підохочувало, мабуть, не це, а, либонь, очевидна схильність розуму Арнгайма до гідности придворного й домашнього побуту, схильність, яка вже сама собою веде до поєднання з найкращими Гатунками і традиційного, і незвичайного; адже у дзеркалі самовдоволеної обізнаности Арнгайма Ульріх бачив ту манірну Гримасу, якою виявляється обличчя часу, якщо його позбавити небагатьох справді виразних рис пристрасти й інтелекту, і через це Ульріх не знаходив нагоди ближче придивитися до чоловіка, що мав, певно, й чимало всіляких заслуг. Боротьба, яку оце провадив Ульріх, була, звичайно, геть безглузда — боротьба в оточенні, яке заздалегідь визнавало правду за Арнгаймом, боротьба за справу, не варту доброго слова; у найкращому разі можна було б сказати, що ця безглуздість мала сенс цілковитої самовіддачі. Але боротьба ця була й геть безнадійна, бо якщо Ульріхові іноді й щастило завдати своєму супротивникові рани, то згодом виявлялося, що удар прийшовся не в той бік; коли Арнгайм-інтелектуал уже лежав, здавалося, переможений на землі, тоді з поблажливою усмішкою підводився, як одна крилата істота, Арнгайм-реаліст і, поспішаючи перейти від марних розмов до дій, вирушав у Багдад чи в Мадрид.
Така невразливість
