Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

Спершу Ульріх помовчав. І в цій тиші Діотима, після того, як вона спробувала виголосити свою промову якомога зухваліше, усвідомила, як болюче хвилює її недозволене запитання, чи здійснили б Арнгайм і вона те, чого кожне з них у душі бажало. Їй раптом здалося, що вона виказала себе Ульріхові. Вона зашарілася, спробувала опанувати себе, зашарілася ще дужче й, прибравши якомога байдужішого вигляду, відвела погляд убік, на долину.

Ульріх мовчки спостерігав переміни в ній, нарешті відказав:

 — Я маю великі побоювання, що Арнгайм називає мене, як ви кажете, активістом лише з однієї причини: він переоцінює мій вплив у домі Туцці. Ви самі знаєте, як мало ваги ви надаєте моїм словам. Але тепер, цієї хвилини, коли ви спитали мене, я зрозумів, який вплив на вас мені годилося б мати. Можна, я скажу про це, але за умови, що ви не сваритимете мене одразу знов?

Діотима мовчки кивнула головою на знак згоди й, сховавшись за машкарою неуважности, спробувала зосередитись.

 — Отже, я стверджував, — почав Ульріх, — що ніхто, навіть якби й міг, не здійснив би того, чого хоче. Чи пригадуєте ви наші теки, повні пропозицій? І ось я питаю вас: хіба будь-хто не розгубився б, якби раптом сталося те, чого він усе своє життя так палко прагнув? Якби, скажімо, на католиків зненацька звалилося царство Боже, а на соціалістів — держава майбутнього? Та, може, це нічого й не доводить; людина звикає до чогось прагнути й не зовсім готова до того, щоб перейти до здійснення своїх прагнень; для багатьох у цьому, либонь, немає нічого незвичайного. Отож я питаю далі. Для музиканта найважливіше в світі — це, безперечно, музика, для художника — живопис, а для бетоняра — можливо, навіть зведення бетонних споруд. Чи не гадаєте ви, що через це один уявляє собі Господа Бога висококваліфікованим фахівцем із залізобетону, а решта перед реальним світом віддадуть перевагу світу, намальованому фарбами чи просурмленому на ріжку? Це запитання видасться вам, мабуть, безглуздим, але в тім-то й річ, що саме такого безглуздя й треба було б жадати!

А тепер не думайте, прошу вас, — звернувся він до Діотими цілком поважно, — що цим я не хочу сказати нічого іншого, крім того, нібито кожного приваблює те, що важко здійснити, й нібито кожне нехтує тим, що справді може здійснити. Я хочу сказати одне: в реальності криється безглузда жадоба нереальности!

Він завів Діотиму досить далеко в цю невелику долину, не дбаючи про свою супутницю; земля була — мабуть, від снігу, що танув на схилах, — що вище, то мокріша, й вони мусили перестрибувати з купини на купину; це перебивало розмову й давало Ульріхові змогу, коли він повертався до своєї розповіді, щоразу говорити уривками. Тому зокрема й через це в Діотими набиралося проти його тверджень так багато заперечень, що вона не могла спинитися на жодному з них. У неї промокли ноги, й вона стала, трохи попідсмикувавши спідниці, на горбочку, зваблена й налякана.

Ульріх озирнувся й засміявсь:

 — Велика кузино, ви замислили надзвичайно небезпечну справу. Люди безмежно раді, коли їх ставлять у таке становище, в якому вони не можуть здійснити своїх задумів!

 — А що зробили б ви, — роздратовано відказала Діотима, — якби вам випало один день правити світом?

 — Мені, мабуть, не лишилося б нічого іншого, як скасувати реальність!

 — Я б дуже хотіла знати, як би ви це зробили!

 — Цього я й сам не знаю. Я навіть до пуття не знаю, що маю на увазі. Ми надаємо надміру великої ваги тому, що відбувається цієї миті, самому відчуттю цієї миті, тому, що тепер і тут; я хочу сказати, як тепер ви зі мною в оцій долині, так немовби нас посадили в якусь коробку, й накривка над головою ту ж мить упала. Ми надаємо цьому надто великої ваги. Ми це запам’ятаємо. І, мабуть, ще й через рік зможемо розповісти, як тут стояли. Але те, що нас хвилює насправді, принаймні мене, постійно перебуває, — це якщо казати обережно, я не хочу шукати цьому ні пояснень, ні назви, — в певній суперечності з таким способом що-небудь переживати. Сучасність витіснила пережите; стати сучасним у такий спосіб воно не може!

Гучно й плутано лунало в тісноті долини те, що оце казав Ульріх. Нараз на серці в Діотими стало тривожно, й вона заквапилася назад до машини. Але Ульріх затримав її й показав на краєвид.

 — Кілька тисяч років тому тут був льодовик. Світ також не всією душею те, за що видає себе цієї миті, — пояснив він.

 — У цього округлого створіння вдача істерична. Сьогодні воно вдає із себе буржуазну матір-годувальницю. Тоді світ був безсердечний і холодний, як зла дівка. А ще за кілька тисяч років доти він хизувався задушливими папоротевими лісами, гарячими болотами й демонічними тваринами. Не можна сказати, що він розвивався в бік удосконалення чи в якому насправді стані він тепер. Те саме стосується і його дитяти — людства. Ви лишень уявіть собі той одяг, в якому тут, де ми оце стоїмо, у плині часу стояли люди. Якщо послуговуватися термінологією божевільні, то все це нагадує затяжні невідчепні ідеї з раптовим падінням у маячний стан, після виходу з якого в людини з’являється нове уявлення про світ. Отже, реальність, як бачите, сама себе скасовує!

 — Хочу сказати вам іще дещо, — по хвилі почав Ульріх усе спочатку. — Відчуття твердого Грунту під ногами й міцної шкіри на тілі, таке природне для більшости людей, у мене розвинене не дуже. Пригадайте себе в дитинстві: це — суціль м’який жар. А згодом — дівчинка-підліток, в якої вуста пекло від палкого бажання. Принаймні в мені щось повстає проти того, щоб вершиною цього розвитку вважати так званий зрілий вік. У певному сенсі він — вершина, але в іншому — ні. Якби я був мирмелеоніною, цією схожою на бабку личинкою мурашиного лева, то страшенно жахався б того, що рік тому мав вигляд чималого сірого мирмелеона, мурашиного лева, який живе на самісінькому дні ямки край лісу, пересувається задки й, зарившись