Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

 — Нічого не можу сказати. Анічогісінько.

 — Однією рукою він весь час гладив моє обличчя, а друга й далі блукала. Тремтячи, з такою удаваною, знаєш, безневинністю вона ковзнула, мов поцілунок, по моїх персах і завмерла, ніби прислухаючись і чекаючи на відповідь. І нарешті хотіла була. ну, ти ж, либонь, розумієш, а обличчя його водночас шукало мого обличчя. Але цієї миті я з останніх сил вивинулася від нього й повернулася на бік; і знову з моїх грудей вихопився отой звук, загалом мені чужий — не благання й не стогін, а щось середнє. Річ у тім, що в мене є родимка, такий собі чорний медальйончик.

 — І як повівся твій батько далі? — холодно перебив її Ульріх.

Але Клариса не дала себе урвати.

 — Ось тут! — Вона через силу всміхнулася й крізь сукню показала місце на внутрішньому боці стегна. — Ось куди він дістався, де медальйончик. Цей медальйончик або має чудодійну силу, або з ним просто пов’язана якась дивовижа!

Зненацька в обличчя їй шугонула кров. Ульріх мовчав, і це повернуло Кларису до тями й пригасило думку, яка її сковувала. Вона знічено всміхнулася й хутко завершила:

 — Батько? Він ту ж мить підхопився. Я не бачила, що було написано в нього на обличчі; мабуть, збентеження. А може, вдячність. Адже я врятувала його в останню мить. Ти, либонь, думаєш: старий чоловік, а молоденька дівчина знаходить у собі на це силу! Я, певно, видалася йому якоюсь дивовижною, бо він так ніжно-ніжно потис мені руку, а другою рукою двічі погладив по голові. І, нічого не сказавши, пішов. То ти зробиш для нього, що зможеш?! Зрештою, мала ж я тобі все це якось пояснити.

Зосереджена й ділова, у пошитій на замовлення сукні, яку вона вдягала лише тоді, коли вибиралася до міста, Клариса стояла, простягнувши на прощання руку й маючи намір піти.

71. Комітет з підготовки настанов

у зв’язку із сімдесятиріччям правління

його величности починає засідати

Про свого листа до графа Ляйнсдорфа й свій заклик до Ульріха врятувати Моосбругера Клариса не обмовилася й словом; про все це вона, здавалося, забула. Та й сам Ульріх згадав про це не скоро. Річ у тім, що Діотима нарешті завершила всі приготування до того, щоб у рамках «Опитування з приводу підготовки настанов і вивчення побажань зацікавлених верств населення у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности» скликати особливий «Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности», керівництво яким вона, Діотима, взяла на себе. Його ясновельможність сам склав запрошення, Туцці його підкорегував, Діотима показала поправки Арнгаймові, й нарешті їх схвалили. Проте в запрошенні лишилося все, над чим напружено міркував його ясновельможність. «До цієї зустрічі, — писалося там, — нас приводить загальна згода щодо того, що могутню демонстрацію, народжену в гущі народу, не можна віддати на волю випадку, вона вимагає далекоглядного керівництва збоку інстанції з широким кругозором і глибоким впливом, тобто згори». Далі йшлося про «надзвичайно рідкісне свято благодатного сімдесятирічного перебування на троні», про «вдячно згуртовані» народи, імператора-миротворця, недостатню політичну зрілість, всесвітньо-австрійський рік і нарешті — заклик до «власности й освічености» обернути це, обережно все зваживши і врахувавши, на блискучу демонстрацію «істинного» австрійства.

У Діотиминих списках виділили й загальними зусиллями ретельно доповнили групи мистецтва, літератури й науки, а з особистостей, котрим, не чекаючи від них діяльної участи, дозволили бути присутніми при цій події, після суворого просіювання лишилися, навпаки, тільки одиниці; і все ж число запрошених так зросло, що про звичайне засідання за зеленим столом уже не могло бути й мови, тож довелося обрати вільну форму вечірнього прийняття з холодними закусками. Запрошені сиділи й стояли де завгодно і як завгодно, й Діотимині кімнати нагадували табір війська духу, забезпечений бутербродами, тортами, винами, лікерами й чаєм у такій кількості, яку уможливили тільки особливі бюджетні знижки, що їх пан Туцці зробив дружині, — зробив, треба додати, без будь-яких перекорів, з чого не важко виснувати, що він намагався користуватись новими, інтелектуальними методами дипломатії.

Роль громадської наглядачки на цьому збіговиську ставила перед Діотимою високі вимоги, і багато чого цю жінку, либонь, дратувало б, якби її голова не нагадувала розкішної фруктової вази, такої переповненої, що через її вінця раз у раз висипалися слова — слова, якими господиня вітала кожного, хто переступав поріг її дому, й викликала в кожного захват, демонструючи добру обізнаність з його останньою працею. Готувалася Діотима надзвичайно ретельно і впоралася з цією роботою лише завдяки допомозі Арнгайма, який надав їй свого особистого секретаря, щоб конспективно зібрати й упорядкувати найважливіші відомості. Чудесний шлак такого палкого завзяття склав велику бібліотеку, що її придбали на кошти, виділені графом Ляйнсдорфом на початок паралельної акції; разом із власними Діотиминими книжками бібліотека стала єдиною прикрасою в останній із звільнених кімнат, де квітчасті шпалери, наскільки їх узагалі було видно, виказували будуар, і цей натяк наводив на приємні роздуми про господиню. Але ця бібліотека виявилася корисним надбанням і ще з одного боку; адже кожне з гостей, вислухавши від Діотими люб’язне привітання, нерішуче рушало кімнатами далі, й у самому кінці увагу кожного неодмінно привертала заставлена книжками стіна, щойно він її помічав; перед стіною, оглядаючи книжки, раз у раз підводився й опускався гурт спин, мов бджоли перед розквітлим живоплотом, і хоч причиною була лише ота шляхетна цікавість, яку до книгозбірні відчуває кожна творча людина, та коли хтось нарешті виявляв тут власні твори, його до самих кісток проймало солодке вдоволення, і це було на користь патріотичній акції.

Духовне керівництво зібранням Діотима спершу віддала на волю чудесної стихії, хоч і вважала за потрібне відразу запевнити, зокрема поетів і письменників, що все життя загалом ґрунтується на внутрішній поезії, навіть життя ділове, якщо «поглянути на нього ширше». Це нікого не здивувало, хоч і виявилося, що більшість із тих, кого було вшановано таким зверненням, прийшли сюди, впевнені, що їх запрошено задля того, аби вони самі коротко, в межах десь так від п’ятьох до сорока п’ятьох хвилин дали