Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

велика чеснота давати себе ошукувати, замість діяти напевно, і прибуток означає кінець кінцем психологічну й таку, що випливає з обставин, перемогу над партнером. Якщо, з другого боку, придивитись, які властивості ведуть до відкриттів, то побачимо, що це — свобода від традиційної тактовности й стриманости, мужність, прагнення до підприємництва й такою самою мірою жага руйнувати, вміння відмітати моральні засади, терпляче торгуватися за найменшу вигоду, в разі потреби — вперто вичікувати на шляху до мети, а також повага до міри й числа, це щонайяскравіше свідчення недовіри до всього непевного; інакше кажучи, виявляємо не що інше, як давні мисливські, солдафонські й гендлярські вади, що їх тут лише перенесено до сфери духовного й перетлумачено на чесноти. І хоч так їх усунено від прагнення до особистої й досить невеликої вигоди, проте елементу первісного зла, як це можна було б назвати, вони не втратили й за такого перевтілення, позаяк він, схоже, непорушний і вічний, принаймні такий самий вічний, як усе по-людському високе, бо становить він ніщо інше й ніщо менше, ніж пристрасть підставити цій висоті ногу й поглянути, як вона дасть сторчака. Хто не знає лихої спокуси, коли, милуючись чудовою глазурованою вазою, мимоволі наштовхуєшся на думку, що досить лише один раз ударити палицею, і ваза розлетиться на друзки? Піднесена до героїзму гіркоти — адже в житті, кажуть, покластися не можна ні на що, крім того, що стоїть міцно, як камінь, — ця спокуса лишається основним почуттям, закладеним у тверезість науки, і коли його з добропорядности й не називають дияволом, то принаймні паленою гривою від нього все ж таки трохи відгонить.

Для початку візьмімо хоча б своєрідну схильність наукової думки до механічних, статистичних, речових пояснень, в яких немовби вирізали серце. У доброті вбачати лиш особливу форму егоїзму; душевні порухи пов’язувати із залозами внутрішньої секреції; констатувати, що людина на вісім чи на дев’ять десятих складається з води; знамениту моральну свободу людської вдачі тлумачити як розумовий придаток до вільної торгівлі, що виник сам собою; вроду пояснювати чудовим травленням і здоровою жировою тканиною; зачаття й самогубства зводити до річних кривих, що цілком вільне волевиявлення показують як вимушений акт; знаходити спорідненість між наркотичним дурманом і психічним захворюванням; задній прохід і рот прирівнювати один до одного як ректальний і оральний кінці того самого… Такі ідеї, що певною мірою розкривають хитрощі чарівного фокусу людських ілюзій, завжди виявляють своєрідну сприятливу схильність, щоб зажити слави аж-аж-аж яких наукових. Тут, певна річ, маємо справу з любов’ю до істини; однак довкола цієї чистої любови є ще й пристрасть до розчарування, неминучости, невблаганности, до холодного відлякування й сухого осуду — підступна пристрасть чи принаймні вимушений вилив таких почуттів.

Інакше кажучи, голос істини супроводжують підозрілі побічні шуми, але люди, котрих це найбільше стосується, їх і чути не хочуть. А тим часом таких приглушених побічних шумів психологія знає нині багато й радить їх вирізняти і якомога докладніше вивчати, щоб запобігти їхнім шкідливим впливам. Отож що було б, якби хто-небудь відчув спокусу й спробував проробити дослід: відверто виставити напоказ і довірливо, сказати б, пустити в люди цей двозначний смак до істини та її підступних людиноненависницьких і пекельно-церберних тембрів? З цього вийшов би, либонь, приблизно той самий брак ідеалізму, що його вже описано під назвою утопії точного життя, система поглядів, основана на експериментах і спростуваннях, але підвладна воєнним законам періоду духовних завоювань. Такий підхід до облаштування життя ні дбайливим, ні примирливим у жодному разі, звісно, не назвеш; сповідуючи його, на все, що гідне життя, дивилися б аж ніяк не просто святобливо, а радше як на демаркаційну лінію, що раз у раз переміщується внаслідок боротьби за внутрішню істину. У такому разі виникли б сумніви щодо святости того стану світу, в якому він, світ, саме перебуває, але сумніви не через скепсис, а в осмисленні підйому, коли нога, що стоїть твердо, щоразу опиняється нижче другої. І у вогні такої ecclesia militans[12], яка ненавидить учення задля чогось іще не виявленого й нехтує законом та всім чинним задля претензійної любови до їхньої наступної іпостасі, диявол повернувся б до Бога, або, якщо казати простіше, істина знову стала б там сестрою доброчесности й уже не мусила б тайкома паскудити тій, як молода небога своїй тітці — старій діві.

Усе це тепер убирає в себе, більшою чи меншою мірою свідомо, юнак в аудиторіях знань, знайомлячись на додачу з елементами високого, конструктивного способу мислення, який завиграшки пов’язує такі далекі одна від одної речі, як падіння камінця й обертання зірки, а щось, на перший погляд, нібито цілісне й неподільне, як, приміром, виникнення простої дії в центрах свідомости, розкладає на потоки, внутрішні джерела яких розділені тисячоліттями. Та якщо кому-небудь спаде на думку скористатися способом мислення, надбаним так, поза межами спеціальних фахових завдань, то йому відразу дадуть зрозуміти, що в життя інші потреби, ніж у думки. У житті відбувається протилежне мало не всьому, до чого звик освічений розум. Природні відмінності й подібності мають тут дуже високу ціну; наявне, хай би яке воно було, сприймають до певної міри як щось природне й зазіхати на нього не люблять; переміни, що в них виникає потреба, проходять повільно й немовби перекочуванням туди-сюди. І якби хто-небудь, скажімо, із суто веґетаріанських переконань, звернувся до корови на «ви» (справедливо враховуючи ту обставину, що з істотою, якій «тикаєш», багато легше поводитися безцеремонно), то такого б обізвали блазнем, а то й узагалі йолопом — але не через його любов до тварин чи веґетаріанські переконання, які мають славу високогуманних, а через те, що він переносить їх безпосередньо на дійсність. Одне слово, розум і життя перебувають у складному компромісі, коли розум дістає плату не більше, ніж за половину з тисячі своїх вимог, і за це його вшановують званням почесного кредитора.

Та коли розум у тому могутньому вигляді, що його він набув насамкінець, — це й сам, як ми вже припускали вище, надзвичайно мужній святий з побічними античеснотами вояка й мисливця, то з огляду на описані обставини напрошується висновок, що закладена в ньому схильність до блюзнірства ніде не може вийти назовні у своїй усе ж таки прекрасній повноті й не знаходить нагоди морально очиститися, зіткнувшись із дійсністю, а тому трапляється, очевидно, на всіляких досить-таки дивних, неконтрольованих шляхах, якими вона втікає зі своєї безплідної замкнутости. Лишається, либонь, не з’ясованим, чим усе досі було — грою уяви чи