Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Замість відповісти на його запитання, вона заходилася поратись у кімнаті, й зненацька Ульріх опинився біля неї. Це був дуже нерозважний крок, бо не можна в таку мить стояти так близько біля дівчини й починати про щось ромову. Вони пішли шляхом найменшого опору, як ото струмок, що тече лугом, обминаючи перешкоди, й Ульріх поклав руку Ґерді на стегно, діставши пучками тієї лінії, якою звичайно спускається вниз внутрішня підв’язка на панчосі. Потому він повернув до себе злякане й упріле обличчя Ґерди й поцілував її в губи. Отак вони й стояли — не в змозі ні вивільнитись одне від одного, ні поєднатися. Його пучки намацали широку Гумку підв’язки й кілька разів легенько стьобнули нею по стегну. Нарешті Ульріх відірвався від дівчини й, стенувши плечима, спитав ще раз:
— Куди це нас заведе, Ґердо?
Дівчина, поборовши збудження, відказала:
— Невже має бути саме так?!
Потім подзвонила й звеліла принести що-небудь попити; вона підняла на ноги весь дім.
— Розкажіть що-небудь про Ганса! — м’яко попрохав Ульріх, коли вони посідали, відчуваючи потребу розпочати нову розмову.
Ґерда, ще не зовсім оговтавшись, спершу помовчала, але по хвилі сказала:
— Ви — марнославна людина; нас, молодших, ви ніколи не зрозумієте!
— Не треба лякати, — ухильно відказав Ульріх. — Гадаю, Ґердо, тепер я від науки відмовлюся. Тобто перейду до нового покоління. Чи досить буде вам, якщо я заприсягнуся, що знання споріднені з користолюбством, що вони — нікчемний потяг до скнарости, що це — пихатий внутрішній капіталізм? У мені більше почуттів, ніж ви собі гадаєте. Але я хочу вберегти вас від пустої балаканини, де все — лише слова!
— Вам треба ближче познайомитися з Гансом, — в’яло промовила Ґерда, але потім різко додала: — А втім, вам однаково ніколи не зрозуміти, що можна без себелюбства злитися з рештою людей в якій-небудь єдності!
— А Ганс і досі приходить до вас так само часто? — обережно допитувався Ульріх.
Ґерда здвигнула плечима. Її мудрі батько й мати не заборонили зовсім Гансові приходити до них додому, а виділили йому кілька днів на місяць. За це Ганс Зеп, студент, який ніким і нічим не був і ще не мав перспектив чимось стати, мусив дати їм слово чести надалі не підбивати Ґерду ні на що неправедне й кинути пропаґувати оте містичне німецьке «діяння». У такий спосіб Фішелі сподівалися позбавити його принадливости забороненого. І Ганс Зеп, хлопець цнотливий (бо лише чуттєвість прагне володіти, а це — риса юдейсько-капіталістична) спокійно дав слово чести, якого від нього вимагали, — дав, не маючи, однак, наміру рідше навідуватися потай до них додому й відмовлятися нашіптувати палкі слова, захоплено стискати руки й навіть цілуватися, позаяк усе це — складові природного життя дружніх душ; відмовитися він ладен був лише від своєї доти активної теоретичної пропаґанди союзу, не визнаного ні церквою, ні державою. Слово чести з готовністю він дав ще й тому, що вважав себе й Ґерду внутрішньо ще не дозрілими до втілення своїх засад, і перешкода нашіптуванням ницої природи цілком його влаштовувала.
Та обоє молодих людей, звичайно, страждали через цю необхідність, що встановлювала їм межу ззовні, перше ніж вони знайшли її в собі, власну. Хто-хто, а Ґерда не змирилася б із цим втручанням батька й матері, якби не відчувала невпевнености сама; але тим більшу гіркоту викликало в неї таке втручання. Власне, дівчина не дуже й кохала свого юного приятеля; прихилилася вона до нього радше через свої суперечності з батьком-матір’ю. Якби Ґерда народилася кількома роками пізніше, її тато був би одним із найбагатших людей у місті, хоч саме через це не вельми шанованим, і мати ним знову захоплювалася б, перше ніж Ґерда опинилася б у становищі, коли пересварки між батьком та матір’ю їй доводилося б сприймати як незлагоди в самій собі. Тоді вона, либонь, з гордістю відчувала б себе істотою змішаної раси; але за обставин, що склалися насправді, дівчина повставала супроти батька й матері та їхніх життєвих проблем, не бажала брати на себе тягаря спадковости й була така білява, така вільна, німецька й енергійна, немовби не мала з ними нічого спільного. І хоча все йшло ніби й непогано, однак мало ту ваду, що їй ніколи не щастило витягти на світло черв’яка, який тлив її душу. Удома в неї до націоналізму й расової ідеології, хоч вони втягли у свою істерію половину Європи й у фішелівських стінах усе крутилося саме навколо них, ставилися так, немовби нічого такого не було. Усе, що Ґерда про це знала, проникало в неї ззовні, у невиразних формах чуток, у вигляді натяків і перебільшень. У її душу рано вкарбувалася суперечність, яка полягала в тому, що батько й мати (загалом вони брали близько до серця все, про що казали багато людей) у цьому випадку становили, однак, дивний виняток; і Ґерда, не вловлюючи в цій примарній проблемі якогось певного, тверезого сенсу, пов’язувала з нею, надто в юні роки, все, що в батьківському домі було їй прикре й викликало в ній тривогу.
Одного дня вона познайомилася з молодіжним християнсько-германським гуртком, членом якого був Ганс Зеп, і відразу відчула себе немовби в рідному домі. Важко сказати, у що вірили ті хлопці й дівчата; це була одна з тих незліченних маленьких, невиразно окреслених вільних духовних сект, яких у середовищі німецької молоді, відколи згинув гуманістичний ідеал, хоч греблю гати. Вони не були расистами-антисемітами, а лише протестували проти «юдейського світогляду», маючи на увазі капіталізм і соціалізм, науку, здоровий глузд, владу й самовпевненість батьків-матерів, ощадливість, психологію і скепсис. Головним їхнім гаслом був «символ»; наскільки розумів Ульріх (а в таких речах він дещо розумів), символом вони називали великі вияви добродіяння, у дзеркалі яких усе заплутане й здрібніле в житті — так висловлювався Ганс Зеп — стає очевидним і величним, вияви, які заглушають шум почуттів і скроплюють чоло в потоках трансцендентности. Такими вони називали Ізенгаймський вівтар, єгипетські піраміди й
