Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

Праця їхня була прекрасна, велична, неповторна, але таке багатство неповторности навіювало цвинтарний настрій, спертий дух минущости, де нема безпосереднього сенсу й мети, джерел і продовження. Незліченні спогади про побачене й почуте, перехрещення міріад вібрацій духу зосередилися в цих головах, що стриміли, мов дротики килимника у тканині, яка простиралася довкола них, перед ними й позад них без шва й окрайки, а вони ткали в якомусь одному місці узор, що десь інде повторювався майже з точністю й усе ж таки трохи інакше. Та хіба це раціональне використання самого себе — лишати таку невеличку цяточку на тканині вічности?

Либонь, було б перебільшенням стверджувати, що Діотима це усвідомлювала, однак цвинтарний вітер над нивами духу вона відчувала й що ближче схилявся до вечора цей перший день, то глибше впадала у зневіру. На щастя, вона згадала про те, як колись Арнгайм висловив був безнадію з іншого приводу, тоді їй не зовсім зрозумілого, коли йшлося про такі самі питання; її приятель саме кудись поїхав, але тепер їй спало на думку, що він застерігав її від надто великих сподівань на цю зустріч. Отож поринала вона, по суті, в той арнгаймівський смуток, і це, зрештою, й давало їй високу, майже відчутно журливу й солодку втіху. «Хіба це насправді не той самий песимізм, — питала вона себе, розмірковуючи про Арнгаймове пророцтво, — що його завжди відчувають люди дії, коли стикаються з людьми балачок?!»

72. Наука всміхається в бороду,

або Перша ґрунтовна зустріч зі злом

Пора нарешті сказати кілька слів про усмішку, до того ж чоловічу, та ще й за участю бороди, ніби зумисне створеної для такого чоловічого діла, як усміхатися в бороду; йдеться про усмішку вчених, що відгукнулися на запрошення Діотими й вислуховували знаменитих митців. І хоча вчені й усміхалися, в жодному разі не треба гадати, нібито робили вони це з іронією. Навпаки, в такий спосіб учені виражали свою шанобливість і некомпетентність, про що тут, до речі, вже мовилося. Але впадати через це в оману теж не варто. В їхній свідомості так воно й діялося, проте у своїй підсвідомості, якщо скористатися цим популярним слівцем, а правильніше сказати, у своєму загальному стані то були люди, в яких схильність до зла гуготіла, наче вогонь під казаном.

Це зауваження звучить, певна річ, парадоксально, і коли б його почув який-небудь ординарний професор з університету, він, мабуть, заперечив би, що скромно слугує істині й проґресу і більш нічого не хоче знати; бо така, мовляв, його професійна ідеологія. Але професійні ідеології шляхетні всі, й мисливці, наприклад, дуже далекі від того, щоб називати себе лісовими різниками, вони люблять називатися просто друзями тварин і природи, досвідченими у відстрілі, точнісінько так, як торговці обстоюють принцип чесного зиску, а злодії бога торговців, аристократа й покровителя міжнародних зв’язків Меркурія називають і своїм богом. Отож на картину власної діяльности тих, хто цю картину малює у своїй свідомості, аж так покладатись не варто.

Якщо неупереджено спитати себе, як складався нинішній образ науки — а це важливо вже само собою, адже наука над нами панує, й від неї не захищена навіть людина неписьменна, бо вона вчиться жити поряд із безліччю породжених наукою речей, — то матимемо вже іншу картинку. За вірогідними переказами, почалося це в шістнадцятому сторіччі, в добу надзвичайно глибокої душевної скрухи, — почалося з того, що люди перестали намагатись, як намагалися доти, протягом двох тисячоліть релігійних і філософських роздумів, проникнути в таємниці природи, а натомість поверхово (інакше це й не назвеш) вдовольнилися дослідженням її поверхні. Скажімо, великий Ґалілео Ґалілей, що про нього в таких випадках згадують першим, лишив запитання, з якої причини, закладеної в суті природи, вона, природа, боїться порожніх просторів, унаслідок чого змушує тіло, що падає, минати простір за простором і заповнювати їх поти, поки воно нарешті дістанеться твердого ґрунту; вдовольнився Ґалілей з’ясуванням речі багато простішої: він просто дослідив, з якою швидкістю таке тіло падає, який шлях воно проходить, скільки потребує на це часу і як наростає його швидкість. Католицька церква припустилася глибокої помилки, погрозивши тому чоловікові смертю й примусивши його зректися свого вчення, замість того, щоб, не довго церемонячись, збавити йому віку; адже його власний та його однодумців підхід до речей згодом породив — у надзвичайно короткий, за історичними мірками, час — розклади руху залізничних потягів, заводські машини, фізіологічну психологію й моральний занепад сучасности, з яким їй уже не впоратись. Тієї помилки церква припустилася, либонь, із надто великого розуму, бо Ґалілей не лише відкрив закон падіння й закон руху Землі, він був також винахідник, що ним цікавився, як сказали б тепер, великий капітал; а крім того, не тільки ним опанував тоді новий дух; навпаки, історичні джерела повідомляють: тверезість, яка його надихала, поширювалася навально й нестримно, мов пошесть, і хоч називати кого-небудь натхненним тверезістю може видатися й непристойним нині, коли її в нас, на нашу гадку, аж забагато, за тих часів пробудження від метафізики до суворого дослідження речей було, згідно з численними свідченнями, просто-таки хмелем і вогнем тверезости! Та коли спитати себе, чому це людству, власне, спало на думку так змінюватись, то відповісти можна ось що: вчинило воно достоту так, як учиняє кожна розумна дитина, коли надто рано пробує зіп’ястись на ноги; людство сіло на землю й припало до неї надійною, хоч і не вельми шляхетною частиною тіла — одне слово, саме тією, на якій сидять. Бо найбільша дивовижа в тому, що земля виявилася до цього надзвичайно сприйнятливою й відтоді, як до неї припала та частина тіла, дозволяє виманювати в себе таку безліч усіляких винаходів, зручностей і нагромадженого досвіду, що це просто-таки межує з чудом.

Після такої передісторії можна — і не цілком безпідставно — подумати, що ми перебуваємо всередині дива Антихриста; адже вище вжиту метафору з припаданням частини тіла до землі слід тлумачити не лише у плані надійности, але однаковою мірою й у плані непристойного, вартого осуду. І справді, перше ніж смак до фактів відчули люди розумової праці, його мали тільки воїни, мисливці й торговці — натури, отже, хитрі й сильні. У боротьбі за життя немає місця для розмислів та сентиментів, є лише бажання знищити супротивника найкоротшим і найефективнішим шляхом, і тут кожен — позитивіст; а в комерції теж не така вже й