Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

Майнгаста він теж не любив, але ж мав двох доньок на виданні, а грошей завше тринькав більше, ніж заробляв, отож до настроїв тих двох молодиків ставився терпляче. Вальтер, навпаки, тата потай любив, я про це вже казала, але на людях мусив його зневажати — через отой новий напрям у мистецтві. А Люсі в мистецтві взагалі ніколи нічого не тямила, але боялася зганьбитись перед Вальтером і потерпала, що якщо правда виявиться на боці Вальтера, то тато матиме вигляд кумедного старого діда. Тепер ти в курсі?

Щоб бути в курсі, Ульріх поцікавився ще, де була мама.

 — Мама, звісно, теж була там. Вони, як завше, цілими днями сперечалися, тільки те й робили. Ти розумієш, що за таких обставин Вальтер був у вигідному становищі. Він став у нашому колі такою собі точкою перетину; тато його боявся, мама — під’юджувала, а я помалу в нього закохувалась. Щодо Люсі, то та до нього підлизувалась. Так Вальтер дістав над татом певну владу й почав обережно, але з насолодою нею смакувати. Гадаю, саме тоді Вальтер усвідомив власну значущість; без тата й без мене він нічим би не став. Чи ти розумієш, як усе це пов’язано?

На це запитання Ульріх, як йому здалося, міг дати ствердну відповідь.

 — Але ж я хотіла розповісти не про це! — похопилася Клариса. На хвилю вона замислилась, потім промовила: — Стривай! Візьми ось спершу лише мене й Люсі. То були взаємини заплутані й сповнені хвилювань! Я, звичайно, боялася за батька, адже він, закохавшись, ладен був занапастити всю сім’ю. А з другого боку, мені, звісно, було й цікаво, як воно в житті, власне, до такого доходить. Вони обоє наче геть стратилися глузду. У Люсі дружнє ставлення до мене змішувалося, певна річ, з усвідомленням, що вона покохала чоловіка, якого я мала ще слухняно називати татом. Вона неабияк цим хизувалась, але водночас їй було й дуже соромно переді мною. Гадаю, той давній замок, відколи його звели, ніколи ще не бачив у своїх стінах таких складних перипетій! Цілими днями Люсі де тільки не блукала з татом, а вночі приходила до мене у вежу сповідуватись. Я ж бо спала у вежі, і ми майже цілу ніч не гасили світла.

 — Чи далеко зайшла Люсі з твоїм батьком?

 — Це — єдине, про що я так ніколи й не довідалась. Але уяви собі ті літні ночі! Кричали сови, стогнала нічна темінь, і коли нам ставало аж надто моторошно, ми обидві залазили під мою ковдру й базікали там далі. Ми навіть у думці не припускали, що чоловік, охоплений такою згубною пристрастю, не застрелиться. Власне, ми, очікували цього з дня на день…

 — У мене, одначе, таке враження, — урвав її Ульріх, — що між ними нічого серйозного не було.

 — Я теж гадаю: не все було так серйозно. Але дещо таки було. Зараз зрозумієш. Річ у тім, що Люсі довелося раптово покинути замок, тому що несподівано приїхав її батько й узяв її подорожувати по Іспанії. Побачив би ти мого тата, коли він лишився сам! Гадаю, іноді ще трохи, і він задушив би маму. Він чіпляв до сідла складаного мольберта й від рання до смеркання гасав верхи в околицях, не роблячи жодного мазка, а коли зоставався вдома, то теж навіть за пензель не брався. Загалом він, щоб ти знав, працює, як машина, але тоді я часто бачила, як він сидів в одній із порожніх великих зал із книжкою в руках, не розгортаючи її. Іноді він годинами клякнув отак у роздумах, потім підводився, а тоді те саме діялося з ним десь в іншій кімнаті чи в парку; й інколи отак цілісінький день. Зрештою, він був уже старий чоловік, а молодість кинула його напризволяще. Адже це можна зрозуміти?! І мені здається, що картина, яку він часто бачив у нас двох — у Люсі й мені, у двох подругах, котрі, обійнявши одна одну за талію, довірливо щебетали про щось своє, пустила тоді в ньому паросток, мов дика насінина. Може, він і знав, що Люсі щовечора приходила до мене у вежу. Одне слово, якось, годині об одинадцятій ночі, — світло в замку вже ніде не горіло, — він узяв та й прийшов! Слухай, оце був номер! — Під враженням від власної історії Клариса пожвавішала. — Зі сходів долинає якесь човгання, шарудіння, і ти не знаєш, що там таке; потім чуєш, як хтось незграбно натискає на клямку, і двері, мов у пригодницькому романі, прочиняються.

 — Чому ж ти не покликала на допомогу?

 — Саме це й дивує. Я вже після перших звуків здогадалася, хто там. Він, мабуть, застиг у дверях, бо на хвилю запала тиша. Він, либонь, теж був наляканий. Потім обережно причинив за собою двері й тихенько покликав мене на ім’я. Я почувалася, ніби в якомусь іншому світі. Відповідати батькові зовсім не хотілося, але в цьому й уся дивина: десь із самісінького мого нутра, так ніби я — глибока-глибока порожнеча, вихопився звук, що нагадував скімлення. З тобою таке бувало?

 — Ні. Розповідай далі.

 — Так ось, а наступної миті він у безмежному розпачі вчепився в мене; він, можна сказати, просто-таки впав на моє ліжко, і його голова лежала на подушках поруч із моєю.

 — Плакав?

 — Не плакав, але весь здригався. Усім своїм старим, покинутим тілом! Я збагнула це відразу. Ох, скажу я тобі, якби потім можна було переповісти, про що в такі хвилини думаєш, то вийшло б щось неймовірно велике! Гадаю, через те, що він прогаяв у житті, на нього найшла дика лють на будь-яку добропристойність. І раптом помічаю, що він прийшов до тями, й, хоч у кімнаті непроглядна темрява, відразу усвідомлюю, що тепер він судомно здригається від нестримної жаги до мене. Я знаю, тепер не буде ні поваги, ні пощади; після мого стогону в кімнаті все ще стояла цілковита тиша; моє тіло було розгарячіле й сухе, а його — мов аркуш паперу, який піднесли мало не до самого полум’я. Він став якимсь легеньким-легеньким; я відчула, як його рука відпустила моє плече й, звиваючись, ковзнула тілом униз. Я через це й хотіла в тебе про щось спитати. Того ж і прийшла.

Клариса затнулася.

 — Про що? Ти ж бо ні про що не спитала! — допоміг їй Ульріх після короткої паузи.

 — Ні.