Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

ні, тож не можна все ж таки заперечувати, що це останнє припущення має своєрідне підтвердження. Є такий собі безіменний настрій, який нині досить багатьом людям увійшов у плоть і кров: очікування більшого зла, готовність до стовпотворіння, недовіра до всього, що в пошані. Є люди, котрі нарікають на брак ідеалів у молоді, та коли настає хвилина, що вимагає від них дій, вони цілком машинально чинять точнісінько так само, як той, хто з цілком здорової недовіри до ідеї підкріплює її м’яку силу кийком. Чи є, інакше кажучи, хоч одна праведна мета, яка не мала б запасатися бодай крихтою продажности й брати до уваги ниці людські властивості, щоб у цьому світі її вважали серйозною й серйозно поставленою? Такі слова, як «зв’язати», «примусити», «прибрати до рук», «вовка боятися — в ліс не ходити», «рішучі заходи», тішать вухо своєю надійністю. Ідеї на кшталт тієї, що й найбільший розум, якщо його запроторити на казармений плац, за тиждень навчиться стрибати на команду фельдфебеля або що одного лейтенанта й вісьмох солдатів досить для того, щоб узяти під арешт будь-яку парламентську говорильню в світі, знайшли, хоч і не відразу, своє класичне втілення у відкритті, що, вливши в горлянку ідеаліста кілька ложок касторки, можна зробити смішними й найтвердіші переконання; але ці ідеї з давніх-давен, хоч їх обурено й проганяють, з несамовитою впертістю страхітливих снів повертаються назад. Так уже повелося, що нині в кожного, хто постає перед яким-небудь приголомшливим явищем, нехай навіть воно приголомшує його своєю красою, принаймні друга думка зринає така: «Мене в дурні не пошиєш, ні, хто-хто, а я виведу тебе на чисту воду!» І ця несамовита пристрасть до приниження, що з нею доба, яка не лише пройшла вогонь, і воду, й мідні труби, а й сама змушує людей крізь усе це проходити, — вже, мабуть, не природний для життя поділ на простацьке й високе, а радше схильність духу до самокатування, невимовна насолода від видовища, коли добро можна принизити й на диво легко зруйнувати. Певною мірою це нагадує палке бажання покарати самого себе за брехню, і вірити в добу, що з’явилася на білий світ задом наперед і потребує лише того, щоб руки творця повернули її як слід, — у цьому, либонь, далеко не найбільший відчай.

Багато чого з цього має виражати, отже, чоловіча усмішка, навіть якщо вона уникає погляду свого власника чи й узагалі ніколи ще не доходила до його свідомости, й саме така була усмішка, з якою більшість запрошених знаменитих фахівців підкорялися гідним похвали зусиллям Діотими. Усмішка ця лоскотом підіймалася вгору ногами, які не знали до пуття, в який бік тут рушити, й доброзичливим подивом завершувала свій шлях на обличчі. Гості раділи нагоді зустріти кого-небудь знайомого чи колегу й приятеля і погомоніти з ним. Кожен мав таке відчуття, що, зібравшись додому, вже за порогом доведеться ступити кілька кроків для проби, щоб переконатися, чи досить твердо стоїш на ногах. Проте саме прийняття було влаштоване все ж таки дуже мило. Звісно, такі загальні заходи ніколи не наповнюються справжнім змістом, як, по суті, й усі дуже загальні й дуже високі ідеї; ви не годні уявити собі навіть поняття «собака», це — лише посилання на певних собак і певні собачі властивості, а вже розчудову вітчизняну й таку патріотичну, що далі нікуди, ідею ніхто не уявить собі й поготів. Та коли змісту нема й тут, то бодай який-небудь сенс усе ж таки є, і зовсім непогано, певна річ, цей сенс час від часу будити! Про це казали одне одному більшість присутніх — казали, щоправда, переважно мовчки й неусвідомлено; а Діотима, що все ще стояла в головній вітальні, шанобливо зустрічаючи останніх учасників зібрання, невиразно й здивовано чула, як довкола вже зав’язувалися жваві розмови, і з них, якщо вона не помилялася, до її вуха нерідко долинали навіть пояснення щодо різниці між чеським і баварським пивом чи з приводу видавничих гонорарів.

Шкода, що це своє товариство вона не мала змоги спостерігати й знадвору. Звідти воно мало чудовий вигляд. Світло яскраво мерехтіло за фіранками високих вікон, і його ще дужче підкреслював ореол авторитету й знатности екіпажів, які очікували перед будинком, а також погляди гав, що, проходячи мимо, спинялись і якийсь час витріщалися вгору, не розуміючи до пуття чому. Діотима, якби все це побачила, потішилася б. У сутінковому сяйві, що його це свято лило на вулицю, весь час стояли люди, а за спинами в них починалася велика темрява, яка трохи далі швидко ставала непроникною.

73. Донька Лео Фішеля Ґерда

У цій метушні Ульріх довго не знаходив часу виконати обіцянку, яку він дав директорові Фішелю, й відвідати його сім’ю. Правильніше сказати, він не знайшов часу взагалі, поки не сталася несподівана подія: візит Фішелевої дружини Клементини.

Вона попередньо зателефонувала, й Ульріх очікував на неї не без тривоги. Востаннє він був у них удома три роки тому, коли прожив у цьому місті кілька місяців; але цього разу він навідався туди лише одного дня, тому що не хотів поновлювати колишнього залицяння й побоювався материнського розчарування пані Клементини. Проте Клементина Фішель була жінка «шляхетної душі», а в щоденних дрібних сутичках зі своїм чоловіком мала нагоду скористатися цією своєю чеснотою так рідко, що в особливих випадках, які траплялися, на жаль, не часто, її почуття сягали просто-таки героїчних вершин. І все ж ця худенька жінка із суворим, ледь зажуреним обличчям була трохи збентежена, коли опинилася перед Ульріхом і попрохала його поговорити з нею віч-на-віч, хоч вони й так були самі… Адже лише до його думки ще може прислухатися Ґерда, пояснила Клементина, і нехай він, додала вона, не сприйме її прохання хибно.

Про обстановку в родині Фішелів Ульріх знав. На додачу до того, що батько з матір’ю постійно одне з одним воювали, Ґерда, їхня вже двадцятитрирічна донька, оточила себе ватагою дивних хлопців і дівчат, які всупереч волі татуся Лео, що аж зубами скреготав, робили з нього мецената й покровителя свого «нового духу», бо збиратися ніде не було так зручно, як у нього. А Ґерда, розповідала Клементина, — дівчина недокрівна й дуже нервова, вона відразу страшенно хвилюється, коли хто-небудь пробує обмежити її спілкування з тими, зрештою, просто дурноверхими, невихованими хлопчаками; але отой їхній містичний антисемітизм, який вони зумисне виставляють напоказ, не лише нетактовний, а й свідчить,