Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
На його виправдання можна було б, мабуть, завважити, що життя в певні роки збігає неймовірно швидко. Але день, коли треба розпочинати жити за останньою своєю волею, перше ніж заповісти кому-небудь її решту, ще далеко попереду, й наблизити його не можна. Це стало Ульріхові загрозливо очевидним після того, як минуло майже півроку, а нічого не змінювалось. Він трохи ворушився, марнуючи час на дріб’язкову й безглузду діяльність, за яку взявся, розмовляв — залюбки й надто багато, жив з відчайдушною впертістю рибалки, що закидає сіті в безрибну річку, й не робив, однак, нічого, що відповідало б особистості, якою все ж таки був, і то не робив зумисне. Ульріх чекав. Він чекав позаду своєї особистости, позаяк слово «позаду» позначає частину людини, сформовану світом і життєвим шляхом, і його спокійний відчай, відгороджений греблею власної особистости, з дня на день наростав. Тривав найгірший, критичний період його життя, й Ульріх зневажав себе за те, що в ньому пропускав. Може, великі випробування — привілей великих натур? Йому хотілося в таке вірити, але це не правда, бо й у найпростіших нервових натур бувають свої кризи. Отож у цей період глибокого душевного сум’яття йому лишалися, по суті, тільки оті рештки незворушности, які властиві героям і злочинцям; це — не мужність, не воля, не впевненість, а просто здатність уперто триматися за самого себе, що її витрясти з людини так само важко, як життя з кішки, навіть уже геть загризеної собаками.
Щоб уявити собі, як живе така людина, коли зостається сама, досить розповісти про те, що вночі до її кімнати зазирають освітлені вікна, а думки, побувавши в користуванні, розсідаються довкола, мов у приймальні адвоката невдоволені ним клієнти. Або, може, про те, як однієї такої ночі Ульріх порозчиняв вікна й, задивившись на голі, мов змії, стовбури дерев, що, на диво гладенькі й чорні, примарно вигиналися поміж сніговими покривалами верхівок і землі, зненацька відчув бажання просто в піжамі, як був, спуститися в парк; йому хотілося, щоб холод пронизав його до кісточок. Зійшовши вниз, він вимкнув світло, щоб не стояти перед освітленими дверима, і лише сяйво з його кабінету ясним дашком накривало частину темряви. Одна алея вела до ґратчастих воріт, що виходили на вулицю; цю алею різко перетинала ще одна, темна. Ульріх неквапно рушив до другої. І раптом зависла поміж кронами дерев темінь химерно нагадала йому велетенську постать Моосбруґера, а голі дерева видалися навдивовижу живими; вони були мокрі й огидні, мов черв’яки, й усе ж хотілося обійняти їх і припасти до них залитими слізьми щоками. Але він так не зробив. Сентиментальність цього імпульсивного пориву відштовхнула Ульріха одразу, щойно його торкнувшись. Цієї хвилини крізь молочну піну туману за ворітьми парку проходили запізнілі перехожі, й, коли його постать у червоній піжамі раптом вигулькнула з-за чорних стовбурів, він, мабуть, видався їм якимсь блазнем; але він твердо ступив на алею й, досить задоволений, рушив назад до будинку, бо якщо його щось десь і чекало, то це мало бути щось зовсім інше.
63. У Бонадеї видіння
Коли вранці після цієї ночі Ульріх пізно й геть розбитий підвівся, йому повідомили, що прийшла Бонадея; після сварки вони жодного разу не бачились.
У дні розлуки Бонадея багато плакала. У цей час вона нерідко почувалася знеславленою. Часто вона дрижала, мов приглушений барабан. Вона зазнала багато пригод і багато розчарувань. І хоча в кожній пригоді спогади про Ульріха тонули, наче в глибокій криниці, після кожного розчарування вони знову звідти випливали, безпорадні й сповнені докорів, ніби самотній біль на дитячому личку. В душі Бонадея вже сотні разів благала коханого простити її за ревнощі — «карала лихі свої гордощі», як вона це називала, — й нарешті зважилася запропонувати йому укласти мир.
Вона сиділа перед ним люб’язна, меланхолійна й прекрасна, а під серцем їй щось млоїло. Він стояв перед нею, «мов юнак». Його шкіра нагадувала мармур, відполірований, думалося їй, великими подіями й дипломатією. Досі вона ніколи ще не помічала, скільки снаги й рішучости в його обличчі. Їй так хотілося капітулювати всім своїм єством, але заходити так далеко сама вона не зважувалась, а він не робив жодних спроб її до цього схилити. Цей холод, величезний, мов статуя, навіював на неї невимовний смуток. Несподівано Бонадея взяла його опущену руку й поцілувала її. Ульріх замислено погладив її коси. Ноги в неї ослабли, — так, як вони можуть ослабнути тільки в жінки, — й вона вже ладна була впасти навколішки. Ульріх м’яко затримав її в кріслі, приніс віскі із содовою й припалив сиґарету.
— Шляхетні жінки зранку віскі не п’ють! — запротестувала Бонадея; на мить вона знову знайшла в собі силу образитись, і їй шугонула в голову гаряча хвиля, бо в тій невимушеності, з якою Ульріх запропонував такий грубий і, на її думку, розпусний напій, вона побачила жорстокий натяк.
Але Ульріх привітно сказав:
— Це піде тобі на користь; усі жінки, котрі робили велику політику, теж пили віскі.
Адже Бонадея, бажаючи помиритися з Ульріхом, сказала, що захоплюється великою патріотичною акцією й залюбки до неї прилучилася б.
Такий був її план. Вона завжди вірила в багато чого водночас, а коли казала напівправду, їй легше було брехати.
Віскі було ніжно-золотисте й гріло, як травневе сонце.
Бонадея мала таке враження, немовби їй сімдесят років і вона сидить у парку на лавці перед якимсь будинком. Вона старіла. Діти її підростали. Найстаршому сповнилося вже дванадцять. Це була, безперечно, ганьба — приходити додому до чоловіка, якого до пуття навіть не знаєш, і тільки через те, що очі в нього такі, що він дивиться на тебе, мовби зазирає у вікно. У цього чоловіка, міркувала вона, добре бачиш окремі риси, котрі тобі не до вподоби й могли б тебе застерегти; можна було б узагалі — якби ж то в такі хвилини тебе щось стримувало! — згоряючи від сорому, а може, й від гніву, покласти всьому край; та позаяк нічого такого не стається, цей чоловік входить
