Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Але хто-небудь заперечить, що це, мовляв, — утопія! Ну звісно, утопія. Утопії — це приблизно те саме, що й можливості; коли можливість не стає реальністю, то це свідчить лише про те, що обставини, з якими вона саме пов’язана, не дають їй цього зробити, адже в противному разі вона була б просто неможливістю; а якщо звільнити її від того, що її пов’язує, й дати їй розвинутись, то постане утопія. Цей процес нагадує той, що триває, коли дослідник спостерігає зміни якого-небудь елемента в складному явищі й робить свої висновки; утопія — це експеримент, де спостерігають можливі зміни якого-небудь елемента і вплив, що його ці зміни справляють на те складне явище, яке ми називаємо життям. І якщо елемент, за яким спостерігають, — сама точність, то, виділивши його й давши йому розвинутись, розглядаючи його як звичку міркувати й манеру жити й дозволяючи йому поширювати свою зразкову силу на все, що з ним стикається, мимоволі приходимо до такої людини, в котрої парадоксально поєднуються скрупульозність і невизначеність. Їй властива та непідкупна свідома холоднокровність, яка втілює собою темперамент точности; але решта, те, чого ця властивість не зачіпає, виразности позбавлене. Сталий внутрішній уклад, що його забезпечує мораль, не становить великої цінности для людини, уява якої націлена на переміни; а коли вимога щонайточнішого і якнайповнішого здійснення переходить із сфери інтелектуальної до сфери пристрастей, то й узагалі виявляється, як про це вже згадано, дивовижний результат: пристрасті зникають, а натомість приходить якась доброта, що нагадує одвічний вогонь… Це — утопія точности. Бозна, як ця людина має проживати свій день, адже не може ж вона, мабуть, постійно перебувати в творчому акті й задля якоїсь уявної пожежі жертвувати ватрою обмежених відчуттів! Але така точна людина нині є! Як людина в людині, вона живе не лише в досліднику, а й у комерсанті, в організаторі, у спортсмені, в техніку — нехай навіть поки що лише в ту головну пору дня, яку вони називають не життям своїм, а своєю роботою. Бо в такої людини, котра сприймає все так неупереджено й глибоко, ніщо не викликає більшої відрази, ніж ідея глибокого сприйняття самої себе, і майже не лишається, на жаль, жодних сумнівів у тому, що утопія самої себе їй видасться аморальним експериментом на людях, які роблять поважну справу.
Тому в питанні, треба чи не треба до найчисленнішої групи внутрішніх досягнень підганяти решту досягнень, інакше кажучи, можна чи не можна знайти сенс і мету чогось такого, що з нами відбувається або відбувалося, — в цьому питанні Ульріх усе життя лишався досить-таки самотній.
62. Земля також, але Ульріх насамперед, схиляється перед утопією есеїзму
Точність як людська манера триматися вимагає й точности в діях та вчинках. Вона вимагає в діях та вчинках максимально можливого. Однак тут слід провести одну різницю.
Адже насправді є не лише точність фантастична (якої насправді ще зовсім нема), але й точність педантична, і різниця між ними двома полягає в тому, що фантастична тримається фактів, а педантична — плодів фантазії. Скажімо, точність, з якою своєрідний розум Моосбруґера ввели до системи дво-тисячолітніх правових понять, нагадувала педантичні потуги дивака наштрикнути на шпильку пташку, що пурхає на волі, однак дбала ця точність зовсім не про факти, а про фантастичне поняття майнових інтересів. А ось точність, яку демонстрували психіатри у ставленні до важливого питання — можна чи не можна засудити Моосбруґера до смертної кари, була, навпаки, цілком і повністю бездоганна, позаяк не важилася сказати нічого, крім того, що картина його хвороби з точністю не відповідає жодній із досі відомих картин хвороб, і ухвалювати подальше рішення полишала юристам. У такому разі картина судової зали являла собою саму картину життя, адже всі діяльні люди життя, які навіть не припускають для себе можливости користуватись автомобілем, старішим за п’ять років, чи лікувати хворобу за методом, найкращим десять років тому, люди, які, крім того, весь свій час добровільно-примусово віддають сприянню таким нововведенням і з ентузіазмом раціоналізують усе, до потрапляє до їхньої сфери, — ці люди воліють, щоб питання краси, справедливости, кохання й віри, одне слово, всі гуманітарні питання, що не входять до їхніх службових обов’язків, вирішували не самі вони, а їхні дружини, а поки дружинам це ще не зовсім до снаги, — той різновид чоловіків, котрі розповідають їм про чашу й меч життя тисячолітніми мовними зворотами, які жінки слухають легковажно, скептично й невдоволено, не вірячи в те, що чують, і не мріючи про те, що все можна було б зробити й по-іншому. Насправді є, отже, два різновиди душевного складу, й вони не лише один з одним змагаються, а й — і це гірше — зазвичай один з одним уживаються, не перемовляючись жодним словом, у крайньому разі запевняють один одного в тому, що обидва вони бажані, кожен на своєму місці. Один різновид удовольняється тим, що прагне до точности й тримається фактів; другий цим не вдовольняється, а завжди намагається охопити поглядом усе й свої знання виводить із так званих великих і вічних істин. Як наслідок один виграє в успіху, другий — у масштабах і гідності. Песиміст, певна річ, скаже навіть, що результати одного нічого не варті, а результати другого — не правдиві. Бо що ж ти робитимеш у день Страшного суду, коли на терези ляжуть діяння людські, з трьома — та нехай їх буде навіть тридцять! — своїми статейками про мурашину кислоту?! А з другого боку, що ти знаєш про Страшний суд, якщо не знаєш навіть, що доти буде з тією мурашиною кислотою?!
Між обома полюсами цього «ні одне, ні друге» й коливався розвиток через трохи більше, ніж вісімнадцять, і трохи менше, ніж двадцять, сторіч по тому, як людство вперше довідалося, що, коли всі дні сплинуть, настане такий духовний суд. Із досвіду відомо, що на зміну одному напряму щоразу приходить протилежний. І хоч можливо й бажано, щоб такий поворот відбувався за принципом спіралі, кожен виток якої
