Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

життєву мудрість і з хвилювання схвильованих видобути який-небудь «вміст»; після таких спроб від усього цього лишається приблизно стільки ж, стільки від ніжного, мінливого тіла медузи, коли її дістануть з води й покладуть на пісок. Вчення натхненних розсипається в розважливості тих, хто натхнення не знає, на порох, обертається на суперечність і безглуздя, і все ж його не можна назвати, власне, вразливим і нежиттєздатним, бо тоді й слона довелося б назвати надто вразливим, щоб він вижив у такому місці, в якому бракує повітря і яке не відповідає його життєвим потребам. Було б дуже шкода, якби ці описи справили враження таємниці чи бодай музики, де переважають звуки арфи й схожі на стогін ґліссандо. Насправді все навпаки, й питання, що лежало в основі цих описів, уявлялося Ульріхові в жодному разі не лише як передчуття, а й у такій досить прозаїчній формі: людина, яка прагне істини, стає вченим; людина, яка прагне дати волю власній суб’єктивності, стає, мабуть, письменником; а що робити людині, котра хоче чогось проміжного між тим і тим? Такі приклади «проміжного» дає, однак, кожне правило моралі, взяти хоча б найпростіше й найвідоміше з них: не вбий. Уже з першого погляду видно, що воно — ні істина, ні суб’єктивне твердження. Усі знають, що ми, з одного боку, цього правила суворо дотримуємося, з другого — допускаємо певні й то досить численні, проте чітко обмежені винятки, але з третього боку, в дуже багатьох випадках, як, приміром, в уяві, у бажаннях, на виставі в театрі чи тішачись газетними новинами, просто-таки неприкаяно никаємо поміж огидою й спокусою. Щось таке, що не становить ні істини, ні суб’єктивного твердження, іноді називають постулатом. Цей постулат прив’язали до догм релігії й догм закону, надавши так йому, постулату, характеру похідної від істини, але романісти розповідають нам про винятки, починаючи від жертви Авраама й закінчуючи отією вродливою жінкою, що недавно застрелила свого коханця, і знов розчиняють усе в суб’єктивності. Можна, отже, або триматися за кілочки, або гойдатися поміж ними на широкій хвилі туди-сюди. Але з яким відчуттям?! Те, що людина відчуває до цього правила, — суміш тупої покори (це стосується зокрема й «здорової натури», яка впирається навіть думати про такі речі, та, щойно її бодай трохи розворушить спиртне чи пристрасть, робить їх, не замислюючись) і безтурботного бовтання у хвилях численних можливостей. Чи це правило справді слід розуміти лише так? Це означало б, відчував Ульріх, що людина, яка всім серцем прагне щось зробити, в такому разі не знає — робити це чи краще відмовитись. І все ж він невиразно усвідомлював: і зробити це, й від цього відмовитись можна лише всім своїм єством. Ні примха, ні заборона для нього нічого не означали. Нагадування про якийсь високий чи внутрішній закон викликали критику збоку його здорового глузду, ба більше, вже в самій потребі ушляхетнити впевнену в собі мить посиланням на походження було якесь знецінення. Попри все це серце його лишалося німим, озивалася тільки голова; але він відчував, що якби все повернулося інакше, то його рішення збіглося б з його щастям. Він міг би бути щасливим, тому що не вбиває, або щасливим, тому що вбиває, але ніколи не міг би бути байдужим провідником поставленого перед ним постулату. Те, що він тепер відчував, було не заповіддю, а заповідною сферою, до якої він уступив. Він розумів, що в ній усе вже вирішено й усе вгамовує свідомість, мов материнське молоко. Але підказували йому це вже не думки, та й не почуття, зазвичай пошматовані й безладні; це було вже таке собі «суцільне розуміння» — і все ж знов лише таке, немовби вітер здалеку приніс звістку, і ця звістка не здавалася йому ні правдивою, ні фальшивою, ні сповненою глузду, ні безглуздою, вона опанувала всього його так, неначе в душу йому запало тихе блаженне перебільшення.

І як із справжніх частин есею не можна зробити істину, так і з подібного стану не можна дістати якесь переконання, принаймні не відмовляючись від цього стану; так закоханий, щоб описати своє кохання, має від нього відвернутись. Безмежна розчуленість, яка часом доводила Ульріха до пасивности, суперечила його активній натурі, що вимагала меж і форм. Адже це, мабуть, природно й слушно — спочатку захотіти пізнати, перше ніж дозволити почуттям промовляти, і він мимоволі уявляв собі: те, що він колись знайде, істині, хай навіть воно нею й не буде, своєю твердістю не поступиться; проте в своєму особливому випадку він нагадував через це воїна, в якого, поки він добирає собі обладунок, умирає намір. Якби тоді, коли він писав статті з математики й математичної логіки чи коли сідав за природничі науки, його спитали, яка мета перед ним мріє, він би відповів, що лише одне питання по-справжньому варте того, аби про нього думати, і це — питання, чи праведно люди живуть. Та коли тривалий час міркуєш про який-небудь постулат, а з ним нічого не стається, мозок німіє точнісінько так само, як німіє рука, коли довго тримає що-небудь над головою, й наші думки також не можуть тривалий час стояти на місці, як улітку солдати на параді; коли їм надто довго доводиться чекати, вони просто непритомніють і падають. Начерк своїх роздумів про життя Ульріх завершив приблизно на своєму двадцять шостому році, тому на тридцять другому вони здавалися йому вже не такими відвертими. Він не розвивав своїх ідей далі, і якщо не брати до уваги напруженого й непевного відчуття, подібного до того, якого зазнаєш, очікуючи на щось із заплющеними очима, то в ньому, відколи минули дні перших трепетних відкриттів, рідко нагадувала про себе й особиста схвильованість. А проте, мабуть, саме така потаємна схвильованість згодом завадила йому зосередити всю його волю на науковій роботі й уповільнила її. Через ту схвильованість він опинився у своєрідному стані душевного розладу. Не можна забувати, що різновидність розуму, схильна до точности, в суті своїй набожніша, ніж різновидність естетична; бо перша підкорилася б «Йому», щойно він зволив би перед нею показатися за умов, визначених нею для його визнання, тоді як наші естети, якби Він явився, лише заявили б, що його талант не досить самобутній, а його система світу не досить зрозуміла, щоб поставити його на одну дошку з обдаруваннями, справді позначеними іскрою Божою. З такою самою легкістю, як представники цього другого різновиду, віддаватися непевним здогадам Ульріх, отже, не міг, хоча, з другого боку, не міг він