Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Можливо, й у цих поглядах відбивалась якась невпевненість у житті; однак невпевненість — це іноді не що інше, як брак звичайних ґарантій і безпеки, а загалом не завадить, либонь, нагадати, що навіть така досвідчена особа, як людство, чинить, схоже, за точнісінько такими самими принципами. Воно рішуче скасовує все, що саме й зробило, і замінює іншим; з часом і для нього злочини обертаються на чесноти й навпаки, воно вибудовує глибокі духовні взаємозв’язки між усім, що діється, а через кілька поколінь дає їм розпастися; тільки триває це послідовно, а не внаслідок якогось уніфікованого сприйняття життя, й ланцюг його, людства, дослідів не показує жодного зростання, тоді як свідомий людський есеїзм побачив би своє завдання мало не в тому, щоб цей байдужний стан світової свідомости обернути на волю. І багато окремих ліній розвитку вказують на те, що незабаром таке може статись. У лікарні лаборантка в білосніжному халаті, розтираючи в білій порцеляновій ступці кал пацієнта за допомогою кислот на пурпурову масу, потрібний колір якої стає винагородою за її, лаборантки, увагу, вже й тепер, хоч про це вона й сама не знає, перебуває в мінливішому світі, ніж молода жінка, що нажахано здригається, побачивши той самий предмет на вулиці. Злочинець, що опинився в моральному силовому полі свого вчинку, рухається вже тільки як плавець, підхоплений бурхливим потоком, і про це знає кожна мати, чия дитина попадала в такий потік; просто матері досі не вірили, тому що для такої віри не було місця. Психіатрія, яка надто велику ейфорію називає «дисфорією», так наче це — не ейфорія, а щось зовсім протилежне, з’ясувала, що будь-яке значне поглиблення — скажімо, поглиблена доброчесність чи поглиблена чуттєвість, поглиблена сумлінність чи поглиблена легковажність, жорстокість або співчуття — переходить у щось патологічне. Як мало означало б здорове життя, якби його метою був лише якийсь середній стан між двома перебільшеннями! Яким же убогим воно було б, якби його ідеал справді полягав ні в чому іншому, як у запереченні перебільшення його ідеалів! Такі наукові висновки дають змогу вбачати в моральній нормі вже не спокій застиглих положень, а рухому рівновагу, яка щомиті вимагає зусиль задля її підтримання. Те, що мимоволі набуті людиною схильності до певних повторень приписують її вдачі, а потім на цю ж таки вдачу складають відповідальність за ці повторення, ми дедалі частіше сприймаємо як обмеженість. Ми вчимося пізнавати взаємодію між внутрішнім світом і зовнішнім, і саме завдяки визнанню в людині безособової основи пощастило по-новому підійти до особистості, виявити прості основні способи поведінки, інстинкт побудови власного «я», що, як інстинкт гніздування у птахів, з різноманітних матеріалів будує, користаючись кількома методами, власне «я». Ми вже так близько підступили до того, щоб певними впливами ставити перешкоду всілякому виродження, як греблею — гірському потоку, що коли зі злочинців ще не роблять архангелів, то причина цього, либонь, тільки в суспільному недбальстві чи в недостатній спритності. І можна назвати дуже багато окремих причин, які ще не збіглись, але сукупно вже чинять такий вплив, що люди стомлюються від кожної грубої приблизности, яка виникла й знайшла застосування за простіших умов, і помалу усвідомлюють необхідність відмовитися від основних форм моралі, яка протягом двох тисяч років завжди прилаштовувалась до нових смаків лише в малому, й замінити її іншою, краще пристосованою до рухливости фактів.
На Ульріхове переконання, для цього бракувало, по суті, лише формули — того виразу, який однієї щасливої миті, ще доти, як мети руху досягнуто, має її знайти, щоб пройти останній відтинок шляху, і цей вираз завжди ризикований, його ще не можна виправдати становищем речей, це — поєднання точности з неточністю, пунктуальности з пристрастю. Та саме в ті роки, коли Ульріхові мало б додатися завзяття, з ним сталося щось дивне. Він не був філософ. Філософи — це завойовники, котрі не мають власного війська й тому підкорюють світ, замикаючи його в систему. Мабуть, саме через те за часів тиранії й з’являлися великі філософські постаті, тоді як у добу розвиненої цивілізації й демократії створити переконливу філософію не щастить, принаймні на такий висновок наводять нарікання, що їх звідусіль доводиться чути. Тому нині люди жахливо часто філософують малими порціями, тож лише в крамницях і можна що-небудь одержати без світогляду на доважок, а великі порції філософії викликають неприховану недовіру. Їх просто не сприймають, і цього не був позбавлений навіть Ульріх, аж ніяк; ба більше, його науковий досвід давав йому підстави думати про них трохи іронічно. Це й визначало його поведінку, і все, що він бачив, знов і знов змушувало його задуматись, а думати надто багато він усе ж таки якось побоювався. Але вирішальну роль для його поведінки зрештою відіграло трохи інше. Було в Ульріховій натурі щось таке, що якось по-своєму, розпорошуючи увагу, паралізуючи й обеззброюючи, чинило спротив логічному ладу, однозначній волі, цілеспрямованим мотивам шанолюбства, й це також було пов’язано з колись обраним ним слівцем «есеїзм», хоч і містило саме ті складові, які він згодом із неусвідомленою старанністю з цього поняття вилучив. Переклад слова «essay» як «дослід», «спроба», що став уже загальноприйнятим, лише віддалено передає дуже суттєвий натяк на літературний взірець; адже есей — не попередній і не побічний вираз переконання, яке при зручнішій нагоді можна або піднести до істини, або з таким самим успіхом визнати хибним (такі лише статті й реферати, що ними вчені голови хизуються перед публікою як «відходами виробництва»); ні, есей — це неповторний і незмінний образ, що його набуває внутрішнє життя людини в якій-небудь вирішальній думці. Нема нічого їй чужішого, ніж безвідповідальність не до кінця обміркованих ідей, звана «суб’єктивністю», але й поняття «правильно», «хибно», «розумно», «нерозумно» — не ті, що їх можна застосувати до таких думок, які все ж улягають законам, такою самою мірою суворим, якою тонкими й невимовними здаються. Історія знає чимало таких есеїстів і майстрів життя, завислого всередині, але називати їх не варто; їхнє царство — між релігією й знаннями, між прикладом і вченням, між amor intellectualis і поезією, вони святі — з релігією й без неї, а іноді вони — й просто чоловіки, що заплуталися в якій-небудь пригоді.
Нема, до речі, нічого прикметнішого, ніж мимовільне переконання, до якого схиляєшся внаслідок розважливих, учених спроб дати тлумачення таким великим есеїстам, обернути життєву науку — таку, яка вона є, — на
