Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
У тому, що його смерть має бути гідна такого чоловіка, як він, Моосбруґер не мав сумніву, позаяк його життя було боротьбою за його право. В камері-одиночці він розмірковував про те, що таке право. Відповісти на це запитання він не міг. Але це було те, чого його все життя незаконно позбавляли. Тієї хвилини, коли він про це думав, почуття його набухали. Язик його спинався й починав рухатись, мов жеребець у церемоніальному марші, — так вишукано язик прагнув висловитись. «Право, — міркував Моосбруґер повільно-повільно, намагаючись визначити це поняття, й міркував так, немовби з кимось розмовляв, — право — це коли не вчиняєш несправедливости або чогось у цьому дусі, чи не так?» І раптом йому сяйнула думка: «Право — це закон». Так і є; його право — це його закон! Він кинув погляд на своє дерев’яне лігво, збираючись сісти, неквапно обернувся, зробив марну спробу підсунути ближче пригвинчені до підлоги нари й нарешті повільно сів. Його позбавили його ж таки закону! Він пригадав господиню, в якої мешкав у свої шістнадцять років. Йому приснилося, що на череві в нього набухає щось холодне, згодом воно зникло в його тілі, він закричав, упав з нар, а другого ранку все тіло було наче побите. А одного разу такі, як він, спомагачі на будівництві сказали йому, що коли показати жінці кулака так, щоб великий палець трохи виглядав з-між середнього і вказівного, то вона, мовляв, не встоїть; усі вони нібито вже випробували це на собі. Йому одразу й памороки забило; коли він уявляв собі таку картину, земля вислизала йому з-під ніг, голова на в’язах починала перехняблюватись — одне слово, з ним коїлося щось трішечки неприродне й не зовсім безпечне. «Господине, — сказав він, — я хочу зробити вам одну приємність…» Вони були самі, жінка поглянула йому в очі, щось у них, видно, прочитала й відповіла: «Ану геть мені з кухні!» Тоді він показав їй кулака з великим пальцем, що виглядав з-поміж середнього і вказівного. Але це чарування подіяло лише наполовину; господиня побагровіла й притьмом — він навіть не встиг відскочити — з’їздила йому по пиці дерев’яною ложкою, яку саме тримала в руці; до нього дійшло це аж тоді, коли губи йому заюшила кров. Але цю мить він добре запам’ятав, тому що кров раптом повернула назад, потекла вгору й піднялася поверх очей; він кинувся на ту кремезну бабегу, яка так ганебно його скривдила, нагодився господар, і все, що відбувалося від цієї хвилини до тієї, коли він, Моосбруґер, похитуючись на ногах, опинився на вулиці, а вслід за ним полетіли його манатки, було так, немовби шматували на клапті велику червону ганчірку. Так висміяли й побили його закон, і Моосбруґер знов пустився блукати світом. Та хіба знайдеш закон на дорозі?! Усі жінки вже були чиїмось законом, і всі яблука, й усі нічліги; а жандарми й дільничні судді були гірші, ніж собаки.
Але за віщо, власне, люди щоразу хапали його й чому кидали до в’язниць та божевілень, — цього Моосбруґер так ніколи до пуття й не втямив. Він довго витріщався на підлогу й пильно вдивлявся в кутки своєї камери; на душі в нього було так, як у людини, котра впустила на землю ключа. Але свого ключа він не знаходив; підлога й кутки знову ставали сірими й буденними, як при денному світлі, хоча щойно ще нагадували чудодійний ґрунт, де, тільки-но на нього впаде слово, раптом виростає людина або яка-небудь річ. Моосбруґер напружив усю свою логіку. Виразно він спромігся пригадати лише ті місця, де це починалося. Він міг би їх перелічити й описати. Один раз це було в Лінці, ще один — у Браїлі. Між тим і тим випадком минуло кілька років. А востаннє — тут, у цьому місті. Він бачив перед собою кожен камінець. Так чітко, як із камінцями це зазвичай не буває. Пригадував і отой гидотний настрій, який тоді щоразу на нього находив. Так мовби в жилах текла вже не кров, а, можна сказати, отрута чи щось таке. Працює він, приміром, десь надворі, а повз нього проходять жінки; дивитися на них він не хоче, вони ж бо тільки заважають, але жінки все йдуть і йдуть; зрештою погляд його починає стежити за ними з огидою, й очі знов повільно повертаються то в один бік, то в інший, так ніби вовтузяться в розтопленій смолі чи в затужавілому цементі. Потім він помічав, що думки його важчають. Міркує він і так повільно, слова завдають йому клопоту, їх завжди бракує, а іноді, коли він з ким-небудь розмовляє, співбесідник, трапляється, зненацька вражено зводить на нього погляд, не розуміючи, як багато означає одне-однісіньке слово, коли Моосбруґер промовляє його повільно. Він заздрив усім, хто ще замолоду навчився легко розмовляти; а йому слова, як на зло, ґумою прилипали до піднебіння саме тоді, коли були потрібні найдужче, й нерідко збігало безмір часу, перше ніж склад відривався від піднебіння й посувався вперед. Аж напрошувалося пояснення, що причини цього вже якісь неприродні. Та коли він заявляв на суді, що в такий спосіб його переслідують масони, чи єзуїти, чи соціалісти, цього ніхто не розумів. Юристи, звичайно, вміли говорити краще, ніж він, і всіляко йому заперечували, але в чому тут суть справи, вони не мали жодного уявлення.
І коли це минало не відразу, в душу Моосбруґерові закрадався острах. Спробуй-но зі зв’язаними руками стати на вулиці й подивитись, як там поводяться люди! Усвідомлення того, що його язик чи щось сховане в ньому, Моосбруґерові, ще глибше немовби схоплене клеєм, сповнювало його жалюгідною непевністю, яку він цілими днями намагався приховувати. Але потім раптово наставала різка, можна навіть сказати,
