Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

 — Любий докторе, — промовив він, — історія людства добровільного вороття не знає!

Ця думка вразила насамперед самого графа Ляйнсдорфа, адже сказати він хотів, власне, щось зовсім інше. Чоловік це був консервативний, Ульріх викликав у нього роздратування, і граф хотів зауважити, що буржуазія знехтувала універсальним духом католицької церкви й тепер від цього страждає. Не завадило б також, мовляв, віддати хвалу абсолютному централізму, за якого світом на єдиних засадах ще правили особистості, свідомі своєї відповідальности. Та поки граф добирав слова, йому раптом спало на гадку, що він і справді був би прикро вражений, якби, прокинувшись одного ранку, виявив, що нема ні теплої ванни, ні залізниці, а замість вранішніх газет вулицями просто скаче верхи з новинами імператорський оповісник. Отож його ясновельможність подумав: «Те, що було колись, уже повік не повториться так самісінько». І він, міркуючи так, дуже здивувався. Адже якщо припустити, що історія добровільного вороття не знає, то людство нагадує чоловіка, якого веде вперед лиховісна пристрасть до бурлакування, чоловіка, який не може ні повернути назад, ані досягти мети, і це стан дуже й дуже прикметний.

Загалом його ясновельможність мав надзвичайну здатність розводити в своїй свідомості дві протилежні одна одній думки так вдало, що вони там ніколи не зустрічалися, однак саме цю думку, спрямовану проти всіх його засад і правил, йому не завадило б відхилити. Проте до Ульріха граф відчував певну симпатію й, коли траплялася вільна від обов’язків часинка, з великим задоволенням суто логічно пояснював політичні аспекти цьому чоловікові зі жвавим розумом і такими чудовими рекомендаціями, чоловіка, який стояв трохи збоку від справді великих проблем лише через те, що вийшов із буржуазного середовища. Та коли вже звертаєшся до логіки, де кожна думка сама собою випливає з попередньої, то врешті вже й сам не знаєш, чим воно скінчиться. Тому граф Ляйнсдорф не відмовився від свого зауваження, а лише мовчки, пильно поглянув на Ульріха.

Той узяв до рук ще одну теку й, скориставшись паузою, передав обидві його ясновельможності.

 — Другу довелося назвати «Вперед до…!», — почав пояснювати Ульріх, але граф Ляйнсдорф підхопився на ноги, вирішивши, що його час уже скінчився.

Він настійно попрохав відкласти розмову до іншого разу, коли буде більше часу на роздуми.

 — До речі, ваша кузина має намір з цією метою запросити до себе найвидатніші голови, — сказав він, уже стоячи. — Підіть туди; прошу вас, підіть неодмінно; я не знаю, чи матиму право побувати там сам!

Ульріх склав теки, а граф Ляйнсдорф уже з темного порогу обернувся ще раз.

 — Перед таким великим експериментом усі, звісно, занепадають духом; дарма, ми їх розворушимо!

Почуття обов’язку не дозволило графові лишити Ульріха без утіхи.

59. Моосбруґер міркує

Тим часом Моосбруґер влаштовувався, як міг, у своїй новій в’язниці. Тільки-но зачинилася брама, на нього гаркнули. Коли він обурився, йому, наскільки він пригадує, погрозили дати лупки. Його запроторили до камери-одиночки. На прогулянку у дворі виводили в кайданках, і наглядачі не спускали з нього очей. Його обстригли, хоч присуд іще не набув чинности, — нібито, щоб зміряти зріст. Намилили смердючим рідким милом — буцімто задля дезінфекції. Волоцюга він був тертий і знав, що з ним чинять незаконно, але за залізною брамою постояти за свою честь не дуже легко. З ним робили тут, що хотіли. Він зажадав, щоб його відвели до начальника в’язниці, й поскаржився. Начальник змушений був визнати, що дещо таки не відповідає інструкції, але це — не покара, додав він, а застережний захід. Моосбруґер поскаржився тюремному священикові; але то був добрий старий чоловік, чия дружня турбота про душу мала ту задавнену ваду, що перед сексуальними злочинами вона виявлялася безпомічною. З осторогою в тілі він сахався цих злочинів, хоч вони до нього ніколи й не наближались, і навіть злякався того, що Моосбруґер своїм чесним виглядом викликав у ньому слабеньке особисте співчуття; священик послав Моосбруґера до тюремного лікаря, а сам, як і в решті таких випадків, лише звернувся з уклінним благанням до Всевишнього, не вдаючись у жодні подробиці й промовляючи про сум’яття земного буття у вельми загальних рисах, отож про Моосбруґера в його молитві йшлося не більшою мірою, ніж про вільнодумців та безвірників. Але тюремний лікар сказав Моосбруґерові: усе, на що той нарікає, — не таке вже, мовляв, і страшне, по-дружньому ляснув його по потилиці й хоч умри не схотів уникати в подробиці скарги, бо це, якщо слушно зрозумів Моосбруґер, мовляв, зайве, поки на запитання — хворий він чи симулює, не дала відповіді медична експертиза. Ошаленілий Моосбруґер здогадувався, що всі вони казали так, як їм було вигідно, і що саме ці відмовки й давали їм силу обходитися з ним так, як вони хотіли. Він мав властиве простим людям відчуття, що освіченим треба відрізати язика. Він дивився в рубцювате лікареве обличчя, у висхле зсередини священикове, у строго вичепурене канцелярське начальника в’язниці, бачив, як кожне з них по-своєму дивиться в його обличчя, і в усіх тих обличчях проглядало щось недосяжне для нього, але спільне їм усім, що все життя було йому ворогом.

Сила, яка там, за тюремними мурами, натужно втискує, стягуючись, кожну людину з її зарозумілістю в масу решти плоті, тут, під дахом виправного закладу, була, попри сувору дисципліну, трохи м’якіша, бо кожен жив очікуванням, а живе ставлення людей одне до одного, хай навіть грубе й різке, пригашувала тінь нереальности. На розслаблення, що настало після боротьби в судовій залі, реаґував увесь міцний організм Моосбруґера. Сам він здавався собі розхитаним зубом. Усе тіло в нього свербіло. Він почувався зараженим і жалюгідним. То була жалісна, ніжно-нервова надчутливість, що іноді на нього находила; жінка, яка заварила йому цю кашу й пішла в сиру землю, ввижалася йому грубою, злою баберою, а сам він проти неї здавався собі хлопчиком. А загалом невдоволеним Моосбруґен усе ж таки не був; багато чого йому підказувало, що він тут — велике цабе, і це йому імпонувало. Приємне було навіть соціальне забезпечення, належне всім без винятку в’язням. Відколи вони скоїли провину, держава мусила їх годувати, мити, одягати й дбати про їхню роботу, здоров’я, їхні книжки і