Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

 — Обережніше! Обережніше! — застеріг її граф Ляйнсдорф, якого духовна сміливість приятельки вже не раз лякала. — Ваші ідеї, Діотимо, завжди, мабуть, трошки зависокі! Ви про це вже якось казали, я знаю, але обережність ніколи не завадить! То що ж ви придумали? Що ми маємо робити в цьому австрійському році?

Але цим запитанням граф Ляйнсдорф, характерна прямодушність якого робила його мислення таким своєрідним, зачепив найболючіше місце в Діотими.

 — Ваша ясновельможносте, — промовила вона, трохи повагавшись, — запитання, на яке ви хочете дістати від мене відповідь, — найважче в світі. Я маю намір якомога скоріше запросити до себе коло найвидатніших людей, письменників і мислителів, і, перше ніж щось казати, хочу дочекатися пропозицій від такого зібрання.

 — Слушна думка! — вигукнув його ясновельможність, відразу погодившись зачекати. — Слушна думка! Обережність ніколи не завадить! Якби ви тільки знали, скільки всього тепер мені щодня доводиться вислуховувати!

58. Паралельна акція викликає сумніви. Але історія

людства добровільного вороття не знає

Якось його ясновельможність знайшов час поговорити докладніше й з Ульріхом.

 — Мені цей доктор Арнгайм не вельми приємний, — зізнався граф. — Чоловік він, звісно, надзвичайно розумний, дивуватись вашій кузині тут не доводиться. Але ж він, зрештою, прусак. До всього так придивляється… Знаєте, у шістдесят п’ятому році, коли я був ще маленький, мій покійний батько в замку Хрудим приймав якогось гостя-мисливця, і той теж весь час отак до всього придивлявся, а через рік з’ясувалося, що жодна душа не знала, хто його, власне, привів у наш дім і що він був майор пруського Генерального штабу! Я, звісна річ, не хочу нічого цим сказати, але мені неприємно, що Арнгайм усе про нас знає.

 — Ваша ясновельможносте, — сказав Ульріх, — я радий, що ви даєте мені нагоду висловитись. Пора щось робити; я помічаю речі, які змушують мене замислитись і яких чужоземцеві краще не бачити й не чути. Паралельна акція має ж бо викликати в усіх щасливі почуття; адже цього бажаєте, ясновельможносте, й ви?

 — Ну звісно!

 — А виходить навпаки! — вигукнув Ульріх. — У мене таке враження, що в усіх освічених людей вона вочевидь викликає сумніви й смуток!

Його ясновельможність похитав головою й покрутив великими пальцями одним навколо одного, як робив щоразу, коли його душу захмарювали роздуми. Сказати правду, в нього теж склалося таке саме враження, про яке щойно йому доповів Ульріх.

 — Відколи стало відомо, що я причетний до паралельної акції, — розповідав далі цей, — досить кому-небудь стріти мене й завести розмову про се, про те, як не минає й трьох хвилин, а вже чую запитання: «А чого, власне, ви хочете цією паралельною акцією домогтися? На світі ж бо вже немає ні великих досягнень, ані великих людей!»

 — Атож, тільки самого себе при цьому ніхто на увазі не має! — вкинув граф. — Я про це знаю, мені про таке теж трапляється чувати. Великі промисловці паплюжать політику, від якої їм мало перепадає протекційних мит, а політики паплюжать промисловість, яка дає надто мало коштів на виборчу кампанію.

 — Цілком слушно! — підхопив Ульріх і повів далі: — Хірурги, поза всяким сумнівом, гадають, нібито хірургія від часів Більрота сягнула аж-аж-аж яких висот; кажуть тільки, що від решти медицини та й від усього природознавства хірургії надто мало пожитку. Я, з дозволу вашої ясновельможности, навіть стверджував би, що й богослови впевнені, нібито нині теологія посунулася кудись далі, ніж за часів Ісуса Христа.

Граф Ляйнсдорф підніс руку, немовби поблажливо заперечуючи.

 — Я, звісно, перепрошую, якщо сказав щось недоречне, та й не було в цьому потреби; адже те, до чого я веду, означає, мабуть, щось дуже загальне. Хірурги, як я сказав, стверджують, що природознавство дає не зовсім те, чого від нього слід було б вимагати. А якщо заведеш мову про сучасність, навпаки, з природознавцем, то цей нарікає, що загалом залюбки, мовляв, зазирнув би у сфери трохи вищі, але в театрі нудьгує й не знаходить роману, який його захопив би й схвилював. А поговориш із письменником, той запевняє, нібито немає віри. А забалакаєш — позаяк до богословів я вже не повертатимусь — із художником, то майже не сумнівайся: цей заявить, буцімто в добу такої вбогої літератури й філософії розкритися вповні художники не мають змоги. Послідовність, у якій вони перекладають провину один на одного, не завжди, звичайно, та сама, але щоразу в цьому є щось від картярської гри в «перевідного», якщо ваша ясновельможність її знає, або в «кума»; а вивести правило, яке б лежало в основі всього цього, чи закон я не можу! Боюся, треба визнати, що кожна людина чимось окремим і сама собою ще сяк-так задоволена, але загалом з якоїсь універсальної причини почувається у власній шкурі незатишно, і паралельна акція, схоже, покликана це виявити.

 — О Господи! — тільки й відповів на ці розмірковування граф Ляйнсдорф, і було не зовсім зрозуміло, що він має на увазі. — Сама невдячність!

 — Між іншим, — провадив Ульріх, — у мене набралося вже дві повні теки пропозицій загального характеру, повернути які вашій ясновельможності мені наразі не траплялася нагода. Одну з тек я надписав «Назад до…!» Річ у тім, що на диво багато людей пишуть нам, що колись світ перебував у кращому стані, ніж тепер, і паралельній акції просто досить лише його до того стану спрямувати. Окрім природного прагнення повернутися «назад до віри», представлені також бажання повернутися «назад до бароко», «до Готики», «до природного стану», «до Ґьоте», «до німецького права», «до чистоти моралі» тощо.

 — Гм, атож. А може, в усьому цьому є якась істинна думка, і її треба було б підтримати? — промовив граф Ляйнсдорф.

 — Можна було б. Але яку давати відповідь? «Уважно вивчивши вашого дуже цінного листа від такого й такого числа, ми дійшли висновку, що наразі ще не настав час…»? Чи так: «Ми з цікавістю ознайомилися з вашим листом і просимо докладніше пояснити ваше бажання щодо повернення світу до бароко, Готики й такого іншого»?

Ульріх усміхнувся, однак графові Ляйнсдорфу здалося, що той цієї хвилини