Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

вона добре бачила, що той завжди трохи суперечив решті гостей, і її фантазії почали приписувати йому в паралельній акції роль якусь окремішню, ще не з’ясовану. Він дивився на неї завжди привітно, і маленька Рахель помічала, що особливо довго він розглядав її тоді, коли гадав, буцімто вона цього не бачить. Вона була певна, що він чогось від неї хоче; ну й нехай; її біла шкіра стягувалася від очікування, а з її гарних чорних оченят у його бік час від часу вистрілювала крихітна золота стрілочка! Ульріх відчував, як повітря навколо цієї маленької особи, коли вона снувала поміж солідних меблів та гостей, аж потріскує, і це його трохи розважало.

Певну увагу збоку Рахель Ульріх не в останню чергу завдячував таємничим розмовам у передпокої, які похитнули панівне становище Арнгайма; адже той дженджуристий чоловік мав, сам про це не здогадуючись, окрім Ульріха й Туцці, ще й третього ворога в особі свого малого слуги Солимана. Цей маврик був блискучою застібкою на тому чарівному паску, яким паралельна акція обхопила Рахель. Кумедного хлопчину, який прийшов услід за своїм господарем з казкової країни в дім, де прислуговувала Рахель, дівчина прийняла у своє володіння просто як частину казки, призначену безпосередньо їй; такий був соціальний рішенець долі; набоб — то сонце, й належав він Діотимі; Солиман належав Рахель, цього гарненького, строкатого оприску, що виблискував на сонці, вона підібрала для себе. Але хлопчина був не зовсім такої думки. Попри невеличкий зріст, йому вже минуло шістнадцять років, і він був створінням, сповненим романтики, злостивости й особистих претензій. Колись давно десь на півдні Італії Арнгайм вихопив його з трупи танцівників і взяв до себе; те на диво непосидюще хлопченя з меланхолією в мавпячих очах розчулило його серце, і багатій вирішив відкрити йому інше, вище життя. То була туга за щирою, вірною дружбою, почуття, яке нерідко опановувало одинака як напад слабости, хоча зазвичай те почуття він приховував за активною діяльністю й, поки Солиманові сповнилося чотирнадцять років, поводився з ним, як із рівнею, і з його боку то була приблизно така сама необачність, з якою колись у багатих родинах, поруч із рідними дітьми, виховували їхніх молочних братів і сестер, дозволяючи їм брати участь у всіх іграх та забавах до того дня, коли нарешті доводилося показати, що молоко з материнської груді гірше, ніж із груді годівниці. День і ніч, за письмовим столом і під час багатогодинних бесід зі знаменитими відвідувачами Солиман виснув біля ніг, за спиною чи на колінах у свого володаря. Він читав Скота, Шекспіра й Дюма, якщо на столах саме лежали Скот, Шекспір чи Дюма, а літери вивчив за настільним словником гуманітарних наук. Він смакував цукерками свого володаря й рано почав курити, коли ніхто не бачив, і його сиґарети. Приходив приватний учитель і давав йому — хоч і досить нерегулярно через часті поїздки — уроки за курсом початкової освіти. Попри все це, Солиман страшенно нудьгував і понад усе на світі любив обов’язки камердинера, до виконання яких йому також дозволяли прилучатися, бо то була робота справжня, доросла, й вона вдовольняла його беручку натуру. Але одного дня, і було це не так давно, господар покликав хлопця до себе й по-дружньому пояснив, що він, Солиман, не зовсім виправдав його сподівання, що він уже не дитина й що він, Арнгайм, його господар, несе відповідальність за те, щоб із Солимана, маленького слуги, виріс порядний чоловік; через це він, мовляв, вирішив віднині поводитися з ним, як із тим, ким він колись має стати, щоб він, Солиман, устиг вчасно до цього звикнути. Багато успішних у житті чоловіків, додав Арнгайм, починали з того, що чистили чоботи й мили посуд, і саме в цьому й полягала їхня сила, бо нема нічого важливішого, ніж як від самого початку цілком присвятити себе справі.

Ця година, коли Солиман з такого собі пещеного створіння без виразних особистих рис обернувся на слугу, що живе на всьому готовенькому, ще й дістає невелику платню, спричинила в його серці таке спустошення, про яке Арнгайм і не здогадувався. З того, що йому пояснював Арнгайм, хлопець узагалі нічого не зрозумів, але чуттям уловив, мабуть, зміст сказаного й, відколи в його житті сталася ця зміна, свого господаря зненавидів. Солиман і далі аж ніяк не відмовлявся від книжок, цукерок та сигарет, одначе коли доти він просто брав те, що було йому приємне, то тепер цілком свідомо обкрадав Арнгайма й, не в змозі погамувати цю свою жадобу помсти, іноді й відверто ламав, ховав або викидав речі, котрих потім Арнгайм, коли туманно згадував про них, на свій подив, так уже ніколи не знаходив. Здійснюючи отак, за прикладом Гнома з казки, свою помсту, Солиман у службових обов’язках і вишуканих манерах суворо тримався в рамках пристойности. Він так само справляв сенсаційне враження на всіх кухарок, покоївок, готельний персонал і жінок — гостей господаря, які балували його своїми поглядами й усмішками, тоді як вуличні хлопчака насмішкувато витріщалися на нього, і за звичкою й далі почувався особою цікавою й важливою, хоч би його й принижували. Навіть господар часом ще дарував йому задоволений, втішений погляд чи привітне й мудре слово, його скрізь нахвалювали як кмітливого, приємного хлопчину, і якщо ставалося так, що напередодні він саме обтяжував свою совість якимсь надто негожим вчинком, то потім, послужливо усміхаючись, тішився цією своєю перевагою, як укинутою до рота пекуче холодною кулькою морозива.

Довіру цього хлопця Рахель завоювала тієї миті, коли повідомила йому, що в її домі, мабуть, готують війну, й відтоді вона мусила вислуховувати від нього вкрай ганебні слова про її кумира Арнгайма. Попри всю його зарозумілість, фантазія Солимана нагадувала голечник, утиканий мечами й кинджалами, й у всьому, що він розповідав Рахель про Арнгайма, чувся перестук копит, похитувалися смолоскипи й мотузяні драбини. Він сказав їй по секрету, що звуть його зовсім не Солиман, і назвав довжелезне, дивне на слух ім’я, яке щоразу вимовляв дуже швидко, тож вона ніколи не встигала його запам’ятати. Згодом хлопець ще поділився з Рахель таємницею про те, що він — син якогось негритянського вождя, володаря тисяч воїнів, голів худоби, рабів і коштовних каменів, і його, Солимана, викрали в батька; Арнгайм купив його, мовляв, щоб коли-небудь відпродати тому вождеві назад за божевільні гроші, але він, Солиман, хоче втекти й досі не зробив цього лише через те, що його батько живе так далеко.

Рахель була