Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Туцці з готовністю допоміг йому, назвавши ім’я одного з тих наймолодших письменників, що бували в Діотиминому салоні.
Начальник департаменту преси звів на Туцці стривожений погляд, ніби недочувши.
— Що ж, нехай буде він. Але де провести межу між тим, на що слід звернути увагу, й тим, що можна проминути? Були ж бо вже навіть політичні вірші. То що ж, треба кожного віршомаза?… Чи, може, лише тих, хто пише для Бурґтеатру?…
Обидва засміялися.
— Як узагалі витягти й не помилитися саме те, що мають на увазі такі люди, хай це будуть навіть самі Шілер чи Ґьоте?! Глибокий сенс є в цьому, звісно, завжди, але коли йдеться про цілі практичні, то такі люди через кожнісіньке слово суперечать самі собі.
Тим часом обидва зрозуміли, що наражаються на небезпеку взятися за щось «неможливе», якщо вживати це слово зокрема й з тим присмаком суспільної комічности, який так тонко відчувають дипломати.
— У нашому міністерстві не можна завести цілий штат літературних і театральних критиків, — зауважив, усміхнувшись, Туцці, — але, з другого боку, коли вже звернули на це увагу, то не можна й заперечувати, що такі люди значною мірою впливають на формування поглядів у світі, а відтак — і на політику.
— Цього не роблять у жодному міністерстві чужоземних справ світу, — прийшов йому на допомогу начальник преси.
— Атож. Але крапля камінь точить. — На думку Туцці, це прислів’я дуже добре виражає певну небезпеки. — Може, не завадило б усе ж таки вжити яких-небудь організаційних заходів?
— Не знаю, я щодо цього маю сумніви, — промовив другий начальник відділу.
— Я, звісно, теж! — додав Туцці.
Під кінець цієї розмови його пойняло якесь прикре відчуття, так ніби в нього обіклало язика, і йому було не втямки — чи він молов дурниці, чи це все ж таки ще поцінують як вияв проникливости, що нею він уславився. Начальник департаменту преси також не міг збагнути, що це насправді, і тому обидва пообіцяли один одному повернутися згодом до цього питання ще раз.
Начальник департаменту преси дав розпорядження замовити для відомчої бібліотеки всі праці Арнгайма, щоб хоч якось закрити це питання, а начальник відділу Туцці вирушив до політичного відділу, де звернувся з проханням доручити посольству в Берліні підготувати докладний звіт про особу Арнгайма. Це було все, що Туцці міг на цей час зробити, а поки той звіт не надійшов, він мав змогу розпитувати про Арнгайма лише в дружини, що було йому тепер вкрай неприємно. Він пригадав висловлювання Вольтера про те, що люди вдаються до слів тільки задля того, щоб приховувати свої думки, а до думок — лише задля того, щоб обгрунтовувати свої неправедні вчинки. Певна річ, дипломатія завжди в цьому й полягала. Але те, що хтось міг стільки, скільки Арнгайм, говорити й писати, щоб за словами приховувати свої справжні наміри, — це викликало в Туцці тривогу, як щось нове, що його загадку він мав розгадати.
53. Моосбруґера переводять до іншої в’язниці
Про вбивцю повії Крістіана Моосбруґера забули вже через кілька днів після того, як газети перестали друкувати звіти про судовий процес над ним, і збудження громадськости знайшло собі інші теми. Лише вузьке коло експертів клопоталося Моосбруґером і далі. Його захисник подав касаційну скаргу, зажадав призначити нову експертизу психічного стану засудженого й зробив іще дещо; страту на невизначений термін відклали, а Моосбруґера перевели до іншої в’язниці.
Застережні заходи, до яких при цьому вдалися, його тішили: заряджені гвинтівки, багато людей, на руках і ногах залізні кайдани; йому виявляли увагу, його боялись, а Моосбруґер це любив. Сідаючи до арештантського фургона, він роззирався й заглядав у вічі здивованих перехожих, сподіваючись побачити там захват. Холодний вітер, що гуляв уздовж вулиці, грався його кучерями, свіже повітря виснажувало його. Ще дві секунди, й судовий охоронець підштовхнув засудженого ззаду до машини.
Моосбруґер був чоловік марнославний; він не любив, щоб його отак підштовхували; він боявся, що охорона його штурхатиме, кричатиме на нього або насміхатиметься над ним; закутий велет не важився поглянути на жодного зі своїх конвоїрів і сам посунувся аж до передньої стінки фургона.
Проте боявся він не смерти. У житті доводиться терпіти багато чого такого, що завдає, безперечно, страшнішого болю, ніж повішання, а скільки проживеш — на кілька років більше чи на кілька менше — це вже не має значення. Пасивні гордощі людини, яка вже не раз побувала за ґратами, не давали йому боятися покари; та він і взагалі не чіплявся за життя. Що він мав у ньому любити? Адже не весняний вітер, і не широкі путівці, й не сонце? Від усього цього лише курява, спека та стома. Ніхто цього не любить, коли знає, що воно таке насправді. «А ось можливість розповісти, — подумав Моосбруґер, — що вчора в отому шинку на розі я їв чудову печеню зі свинини!…» То було вже щось більше. Але й від цього можна відмовитись. Що його потішило б, то це якби пощастило вдовольнити своє шанолюбство, якому все життя доводилося терпіти лише безглузді образи. Дорогою колеса жахливо підскакували, і їхня тряска через лавку передавалася його тілу; за ґратами в дверцятах бігла назад бруківка, відставали гужові хури, часом крізь пруття промайне чоловік, жінка чи дитина, ззаду здалеку наближався фіакр, виростав, насувався, вже розбризкував краплі життя, як залізяка на ковадлі розбризкує іскри; конячі голови немовби хотіли пробити дверцята фургона, потім перестук підків і м’який шурхіт ґумових шин проплив повз стінку. Моосбруґер неквапно повернув голову назад і знов побачив перед собою стелю в тому місці, де вона лягала на бічну стінку. Шум надворі джеркотав, гуркотів; він був напнутий, мов полотно, яким раз у раз пробігала тінь того, що там відбувалося. Моосбруґер сприймав цю поїздку як таку собі розвагу й не дуже переймався її суттю. Між двома темними, застиглими тюремними періодами пролетіло чверть години непрозоро-білого спіненого часу. Саме такою він завжди й уявляв свою свободу. Не те щоб чудовою.
