Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Біда Лео Фішеля полягала в тому, що він ані грав у карти, ані знаходив утіху в розвагах із гарненькими дівчатами, а, виснажений на службі, страждав від своїх глибоких родинних почуттів, тоді як його дружина, що не мала іншого клопоту, крім день і ніч нести тягар лона своєї родини, вже не морочила себе жодними романтичними сподіваннями. Іноді Лео Фішеля поймало таке відчуття, немовби він задихається, і відчуття це, ніде не зосереджуючись, облягало його зусібіч. Він був старанною клітинкою суспільного організму, яка сумлінно виконувала свої обов’язки, але звідусюди одержувала отруйні соки. І хоч це сягало далеко за межі його потреби у філософії, він, коли супутниця життя лишила його отак напризволяще, вже літнім чоловіком, який не бачив жодних підстав відмовлятися від розважливих поглядів своєї юности, почав відчувати безпросвітну марність духовного життя, його безформність, що постійно міняла свої форми, повільний, але невпинний коловорот, який постійно все в себе затягує.
І ось одного з таких ранків, коли його думки були заклопотані сімейними проблемами, Фішель забув дати відповідь на листа його ясновельможності, а багато наступних днів щоранку вислуховував розповіді про події в оточенні начальника відділу Туцці, й ті розповіді спонукали Лео глибоко шкодувати, що втрачено таку нагоду для Ґерти потрапити до вищого світу. Та й у самого Фішеля сумління було не зовсім чисте, адже його власний Генеральний директор і голова Державного банку туди пішли, але ж, як відомо, докори відмітаєш тим рішучіше, чим розпачливіше сам метаєшся між провиною і безневинністю. Та щоразу, коли Фішель з перевагою ділової людини пробував посміятися над цією патріотичною справою, йому пояснювали, що Пауль Арнгайм, фінансист із неабияким відчуттям часу, про це якраз іншої думки. Просто диво й годі, скільки всього встигли довідатися про того чоловіка Клементина з Ґердою, яка загалом у всьому, звісно, перечила матері; а що всілякі дивовижні речі про Арнгайма розповідали й на біржі, то Фішель почувався загнаним у глухий кут, бо просто не міг, та й не повертався в нього язик стверджувати про чоловіка з такими діловими зв’язками, нібито його не можна сприймати серйозно.
А коли Лео Фішель почувався загнаним у глухий кут, то його дії відповідно набували форми біржового контрманевру, тобто на всі натяки щодо дому Туцці, особи Арнгайма, паралельної акції і його власної помилки він відповідав якомога глухішою мовчанкою, збирав дані про перебування Арнгайма в місті й потай чигав на яку-небудь подію, що враз виявить внутрішню порожнечу всієї цієї метушні й покладе край її високому курсу в його сім’ї.
52.Начальник відділу Туцці виявляє прогалину
в діяльності свого міністерства
Надумавши дістати чітке уявлення про особу доктора Арнгайма, начальник відділу Туцці невдовзі, на свою втіху, виявив суттєву прогалину в структурі рідного йому Міністерства чужоземних справ та Імператорського дому: воно не було готове мати до діла з такими людьми, як Арнгайм. Сам Туцці з красного письменства читав, крім мемуарів, лише Біблію, Гомера та Розеґера й неабияк собою пишався, бо це вберігало його від внутрішнього розладу; але те, що й у всьому Міністерстві чужоземних справ не знайшлося нікого, хто прочитав би хоч одну книжку Арнгайма, було, на його думку, недоліком.
Начальник відділу Туцці мав право викликати до себе решту керівних чиновників, але вранці після тієї потривоженої слізьми ночі вирушив до начальника департаменту преси сам, відчуваючи, що надавати аж такого вже офіційного вигляду тому приводу, який змусив його шукати обміну думками, не варто. Начальник департаменту преси був у захваті від начальника відділу Туцці, який знав про Арнгайма таку безліч подробиць особистого характеру, і зізнався, що й сам уже частенько чував таке ім’я, однак відразу відкинув припущення, нібито цей чоловік фіґурує в паперах його департаменту, позаяк Арнгайм, наскільки він пригадує, ніколи не був предметом офіційних доповідних, а опрацювання газетних матеріалів на діяльність приватних осіб, певна річ, не поширюється. Туцці погодився, що нічого іншого й не слід було чекати, в жодному разі, проте зауважив, що нині не завжди можна чітко провести межу між офіційним і особистим значенням людей та явищ, і це зауваження начальникові департаменту преси здалося вельми влучним, після чого обидва начальники зійшлися на думці, що мають справу з вельми цікавим недоліком системи.
То було вочевидь уранці, коли Європа живе ще більш-менш спокійним життям, бо обидва начальники відділів викликали завідувача канцелярії й звеліли йому завести теку, надписавши на ній «Арнгайм Пауль, доктор», хоч поки що вона, мовляв, ще й лишатиметься порожня. Після завідувача канцелярії настала черга керівників архіву справ та архіву газетних матеріалів, і обидва, сяючи від заповзяття, з пам’яті одразу доповіли, що в їхніх реєстрах ніякого Арнгайма нема. Нарешті покликали ще й міністерських журналістів, які мали щоденно опрацьовувати газети й класти начальникам на стіл витяги з них, і всі вони, коли їх спитали про Арнгайма, зробили поважні міни й запевнили, що в їхніх газетах його ім’я згадується дуже часто і з позитивного боку, однак про зміст його власних писань повідомити нічого не могли, бо його діяльність, як вони відразу заявили, до кола завдань офіційного реферування не входить. Бездоганне функціонування механізму Міністерства чужоземних справ виявлялося відразу, щойно натискали кнопку, й усі чиновники полишали кабінет з відчуттям, що продемонстрували свою надійність у вигідному світлі.
— Усе точнісінько так, як я вам і казав, — задоволено промовив до Туцці начальник департаменту преси. — Ніхто нічого не знає.
Обидва начальники відділів вислухали доповіді з усмішкою, сповненою гідности; вони сиділи в розкішних шкіряних фотелях, що стояли на м’якому червоному килимі, за темно-червоними Гардинами на високих вікнах, мовби препаровані для вічности, як муха в бурштині, обстановкою біло-золотистої кімнати часів іще Марії Терезії; начальники з’ясували, що прогалину в системі вони тепер принаймні виявили, хоч заповнити її буде й важко.
— Ми в департаменті, — хвалився його начальник, — опрацьовуємо кожну публічну заяву; але ж у понятті публічности слід дотримуватись бодай якихось меж. Я вам Гарантую: будь-яку репліку, кинуту депутатом у якому-небудь ландтазі в нинішньому році, можна знайти в наших архівах за десять хвилин, а будь-яку репліку останніх десятьох років, якщо вона стосується зовнішньої політики, — щонайдовше за півгодини. Те саме стосується й будь-якої
