Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Ульріх стенув плечима.
— Треба зовсім відійти вбік, — стиха промовив Вальтер.
— Можна обійтися й без цього, — відповів товариш. — Мабуть, ми на шляху до держави-мурашника чи до якогось іншого нехристиянського розподілу праці.
Подумки Ульріх сказав собі, що погоджуватися й сперечатись однаково легко. Зневага прозирала у ввічливості так само виразно, як ласий шматочок у желе. Він розумів, що й останні його слова роздратують Вальтера, але йому, Ульріхові, страшенно захотілося побалакати з людиною, з котрою можна було б цілком погодитись. Колись такі розмови в них із Вальтером виходили. Тоді слова вихоплює з грудей якась загадкова сила, і всі вони досягають мети. А ось коли говориш, навпаки, з антипатією, слова підіймаються, мов туман над замерзлою річкою. Він поглядав на Вальтера без злости. Ульріх був певний, що й той мав таке відчуття, немовби ця розмова, чимдалі вона триває, розхитує його, Вальтерову, внутрішню переконаність і що провину за це той покладає на нього, Ульріха. «Все, про що міркуєш, — це або симпатія, або антипатія!» — вирішив Ульріх. І тієї хвилини ця думка здалася йому надзвичайно очевидною й слушною, він навіть відчув її як фізичний поштовх, подібний до імпульсу, що розхитує юрбу щільно притиснених одна до одної людей. Він озирнувся на Кларису.
Але та, схоже, вже давно їх не слухала; якоїсь миті вона взяла газету, що лежала перед нею на столі, а тоді почала подумки дошукуватися причини, чому все це так глибоко її тішить. Перед очима вона відчувала ту незмірну непроникність, про яку казав Ульріх, а поміж рук — газету. Руки розгортали темряву й розкривалися самі. Разом з її тулубом руки утворювали дві поперечки, й між ними висіла газета. У цьому й полягала втіха, але слів, щоб її описати, Клариса не знаходила. Вона усвідомлювала тільки, що дивиться в газету, не читаючи, і що їй здається, ніби в Ульріхові приховане щось по-варварському загадкове, якась споріднена з нею самою сила, проте нічого точнішого щодо цього на думку їй не спадало. І хоч вуста її й розтулилися, так ніби вона ось-ось мала всміхнутись, однак сталося це в неї несвідомо, просто в якомусь вільно застиглому напруженні.
Вальтер тихо провадив далі:
— Ти маєш рацію, коли кажеш, що нині вже немає нічого серйозного, розважливого чи бодай прозорого; але чому ти не хочеш зрозуміти, що винна в цьому саме чимдалі глибша розважливість, яка заразила собою все на світі?! У кожного в мізках завелося бажання ставати дедалі розважливішим, більшою мірою, ніж будь-коли, раціоналізувати й спеціалізувати життя, але водночас і неспроможність додуматися, що з нас вийде, коли ми все пізнаємо, розкладемо, типізуємо, перетворимо на механізми й уніфікуємо. Тривати так далі не може.
— Господи, — незворушно промовив Ульріх, — за чернечих часів християнинові доводилося вірити, хоч уявити собі він міг лише небо, яке зі своїми хмарами та арфами було досить нудне; а ми відчуваємо страх перед небом здорового глузду, яке нагадує нам лінійки, рівні лавки й жахливі, намальовані крейдою малюнки шкільних часів.
— У мене таке враження, що наслідком стане розгнуздана сваволя фантазії, — замислено додав Вальтер.
У цих словах ховалося трохи легкодухости й хитрощів воднораз. Він думав про загадкову ворожість здоровому глузду в Клариси, а кажучи про здоровий глузд, який доводив цю ворожість до розгнузданої сваволі, думав про Ульріха. Ті двоє цього не відчували, і це сповнювало його болем і тріумфом людини, якої не розуміють. Він залюбки попросив би Ульріха до кінця його перебування в місті більше не приходити до них додому, — попросив би, якби таке прохання не викликало в Клариси бунту.
Так обидва ці чоловіки мовчки спостерігали за Кларисою. А та, помітивши раптом, що Ульріх з Вальтером уже не сперечаються, протерла очі, примружилась і привітно подивилася на цих двох, які, осяяні жовтим світлом, сиділи перед по-вечірньому синіми вікнами, наче у скляній шафі.
55. Солиман і Арнгайм
Убивця дівчат Крістіан Моосбруґер мав, однак, і ще одну прихильницю. Кілька тижнів тому питання щодо його провини чи його недуги схвилювало її серце так само глибоко, як і багато інших сердець, і вона мала власне розуміння цієї справи, трохи відмінне від розуміння суду. Ім’я Крістіан Моосбруґер їй подобалося; чуючи його, вона уявляла собі самотнього, високого на зріст чоловіка, що сидить біля порослого мохом млина й прислухається до клекоту води. Рахель була твердо переконана, що висунені проти нього звинувачення знайдуть цілком несподіване пояснення. Коли вона сиділа на кухні чи в їдальні за шитвом, бувало, що Моосбругер, скинувши з себе кайдани, підходив до неї, і тоді вихоплювалися на волю вже й геть божевільні фантазії. І в них цілком могло статися й таке, що якби Крістіан познайомився був з нею, Рахель, вчасно, то не став би на шлях убивці дівчат, а виявився б розбійницьким отаманом з незвичайним майбутнім.
Той сіромаха у своїй в’язниці й не здогадувався про серце, яке, схилившись над цируванням Діотиминої білизни, билося для нього. Від помешкання начальника відділу Туцці до суду федеральної землі було зовсім недалечко. Орлові, щоб перелетіти з одного даху на другий, знадобилося б лише кілька разів змахнути крильми; але для сучасної душі, яка завиграшки перекидає мости через океани й континенти, нема нічого складнішого, ніж налагодити зв’язок із душами, що живуть за сусіднім рогом.
Отож магнетичні струми зійшли нанівець, і з певного часу Рахель замість Моосбругера любила паралельну акцію. Навіть коли у внутрішніх кімнатах справи налагоджувались не так, як хотілося б, у передпокоях події просто випереджали одна одну. Досі Рахель завжди знаходила часинку почитати газети, що потрапляли на кухню від господарів; тепер, коли вона від рання до смеркання маленьким чатовим стояла на сторожі паралельної акції, до газет у неї вже не доходили руки. Вона любила Діотиму, начальника відділу Туцці, його ясновельможність графа Ляйнсдорфа, набоба, а відколи завважила, що певну роль у цьому домі почав відігравати Ульріх, то і його теж; так собака любить друзів свого дому — почуття вони викликають те саме, однак різні запахи створюють усе ж таки хвилююче розмаїття. Але Рахель була дівчина розумна. Якщо взяти, наприклад, Ульріха, то
