Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

можна завершити. Мабуть, не годні навіть цього забажати. Чи можна, скажімо, уявити собі, що в людини ще лишиться душа після того, як людина навчиться повністю розуміти її з погляду біології й психології і з нею обходитись? А ми ж бо, попри все, прагнемо дійти до такого стану! Ось у чому вся штука. Знання — це поведінка, пристрасть. По суті, це — поведінка недозволенна; адже нездоланний потяг до знань, так само, як і пристрасть до спиртного, до сексуальних утіх і насилля, формує неврівноважену вдачу. Це абсолютна неправда, нібито дослідник женеться за істиною — то вона женеться за ним. Йому доводиться її терпіти. Істина істинна, а факт — реальний, і до дослідника їм немає ніякого діла; його лише поймає пристрасть до них, цей алкоголізм щодо фактів, який визначає вдачу дослідника, і йому начхати на те, чи вийде з його констатацій щось цілісне, людське, довершене й що-небудь узагалі. Це суперечливе, сповнене страждань і воднораз страшенно активне створіння.

 — І що? — озвався Вальтер.

 — Що «і що»?

 — Ти ж бо не хочеш сказати, що тут можна лишити все так, як є.

 — Сам я й лишив би все так, як є, — спокійно промовив Ульріх. — Наші погляди на наше оточення, та й на нас самих, щодня міняються. Ми живемо в перехідний час. І якщо не навчимося розв’язувати найглибші свої проблеми краще, ніж розв’язували досі, то цей час триватиме, либонь, до кінця світу. І все ж таки, опинившись у темряві, не треба, як дитина, починати зо страху співати. Бо коли хтось удає, буцімто знає, як слід поводитись тут, на землі, то це й називається співати зо страху; ти хоч собакою гарчи, засуджуючи всіх і все, — однаково це лише страх! А втім, я певен: ми мчимося галопом! Нам іще далеко до своїх цілей, вони не наближаються, ми їх узагалі не бачимо, ми ще не раз збиватимемося з дорогу й мінятимемо коней, але колись — може, післязавтра, а може, через дві тисячі років — крига таки скресне й обрій бурхливо ринеться нам назустріч!

Спустилися сутінки. «Ніхто не бачить мого обличчя, — подумав Ульріх. — Я й сам не знаю, чи не кривлю душею». Він говорив так, як говорять, коли якоїсь хвилини, що не впевнена й у самій собі, підбивають підсумок багаторічної впевнености. Він згадав, що юнацька мрія, якою він оце дорікав Вальтерові, вже давно обернулася на пустий звук. Розмовляти далі йому не хотілося.

 — І ми мусимо, — різко відказав Вальтер, — відмовитись від будь-якого сенсу життя?!

Ульріх спитав, навіщо йому, власне, той сенс. Адже можна обійтися й без нього, додав він.

Клариса захихотіла. Без злости, ні, просто Ульріхове запитання здалося їй дуже дотепним.

Вальтер увімкнув світло, йому не хотілося, щоб Ульріх при Кларисі користався перевагою чоловіка, схованого в темряві. Усіх трьох залило неприємне сліпуче світло.

Ульріх знай правив своєї:

 — У житті людині потрібно лиш одне: переконаність, що в неї справи йдуть краще, ніж у сусіда. Тобто твої картини, моя математика, чиїсь там діти й дружина — все, що підтверджує людині: хоч вона й не має нічого аж такого незвичайного, але й у такому разі, навіть коли вона не має нічого аж такого незвичайного, зрівнятися з нею не дуже й легко!

Вальтер не встиг іще знову сісти. Його сповнював неспокій. Тріумф.

 — Знаєш, як називається те, що ти оце кажеш? — вигукнув він. — Товкти воду в ступі! Просто ти — австрієць. Ти вчиш австрійської державної філософії: товкти воду в ступі!

 — А це, мабуть, не так кепсько, як ти гадаєш, — відповів Ульріх. — Якщо так палко прагнути чіткости, точности чи краси, то можна дійти до того, що товкти воду в ступі стане миліше, ніж спробувати що-небудь робити в новому дусі! Вітаю, ти відкрив всесвітньо-історичну місію Австрії!

Вальтер хотів був щось заперечити. Але цієї миті виявилося, що почуття, яке підхопило його на ноги, було не лише тріумфом, а й — як це там кажуть? — бажанням на хвилинку покинути товариство. Він завагався поміж двома бажаннями. Але поєднати їх було неможливо, і його погляд зісковзнув з Ульріхового обличчя й упав на двері.

Коли вони лишилися самі, Клариса сказала:

 — А той убивця музикальний. Тобто… — Вона примовкла, потім таємниче повела далі: — Сказати не можна нічого, анічогісінько, але ти маєш для нього що-небудь зробити.

 — Що ж я маю зробити?

 — Звільнити його.

 — Ти з глузду з’їхала!

 — Адже ти думаєш про все зовсім не так, як кажеш Вальтерові?! — спитала Клариса, й очі її, здавалося, домагались від нього відповіді, сенсу якої він не міг угадати.

 — Я не знаю, чого ти хочеш, — сказав він.

Клариса вперто поглянула на його вуста; потім промовила ще раз:

 — І все ж таки ти маєш зробити те, про що я сказала. Тоді ти став би зовсім іншим.

Ульріх звів на неї погляд. Він не міг до пуття її збагнути. Мабуть, він чогось не дочув — якого-небудь порівняння чи якого-небудь «приміром», що надали б її словам сенсу. Дивно було чути, що й без цього сенсу вона розмовляла так природно, немовби йшлося про щось звичайне, чого вона вже зазнала. Але цієї хвилини повернувся Вальтер.

 — Можу з тобою погодитись… — почав він.

Після перерви розмова вже втратила свою гостроту. Вальтер знов сидів на дзиґлику біля рояля й задоволено розглядав свої черевики, до яких поналипала земля. «Чому земля не прилипає до Ульріхових черевиків? — міркував він. — Вона — останній порятунок європейця».

А Ульріх дивився на Вальтерові ноги поверх черевиків; вони були в чорних бавовняних шкарпетках і мали негарну форми м’яких дівочих ніг.

 — Коли нині людина ще прагне бути чимось цілісним, то це треба цінувати, — промовив Вальтер.

 — Нічого такого вже немає, — відказав Ульріх. — Досить лише розгорнути газету. Там — суцільна непроникність. Там ідеться про таку безліч речей, що їх не подужає осягти своїм розумом навіть який-небудь Ляйбніц. Але цього ніхто й не помічає; всі поставали іншими. Цілісна людина вже не протистоїть цілісному світу, тепер щось людське просто рухається в загальній поживній рідині.

 — Цілком слушно, — поспішив укинути Вальтер. — Річ у тім, що вже немає універсальної освіти в ґьотівському сенсі. І саме тому на кожну думку сьогодні знайдеться думка протилежна,