Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

як граф Ляйнсдорф звичайно заперечував певні «небажані явища суспільного характеру»; він очікував, що вони зникнуть самі собою, а таке очікування — то перша, ще майже невідчутна стадія тих тортур роздратуванням, що їх доля посилає людям твердих поглядів. Другу стадію зазвичай називають — а тому так її називав і Фішель — «трутизною». «Трутизна» — це така собі поступова, краплина за краплиною, поява нових поглядів у моралі, мистецтві, політиці, сім’ї, в газетах, книжках і людських взаєминах, яку, появу, супроводжує вже безсиле відчуття безповоротности, обурення й заперечення, не годне, однак, зовсім не визнавати того, що є. Але директора Фішеля не оминула й третя, остання стадія, коли й град, і снігова крупа, й окремі струмені нового зливаються в затяжний дощ, і з часом це обертається на одну з найжахливіших мук, що їх лишень може зазнати людина, в якої часу на філософію — всього-на-всього десять хвилинок на день.

Лео довелося пізнати, що людина багато чого може оцінювати по-різному. У домі Фішелів почало чинити бешкет прагнення мати рацію, ця потреба, яку можна порівняти хіба що з людською гідністю. За багато тисячоліть це прагнення породило тисячі гідних подиву філософських течій, мистецьких творів, книжок, справ і уподобань, і коли це гідне подиву, хоч воднораз фантастичне й жахливе, породжене самою людською природою прагнення має вдовольнятися десятьма хвилинами життєвої філософії чи дискусії з принципових питань домашнього побуту, то воно неодмінно, як крапля розтопленого олива, лопається, розпадаючись на незліченні шпичаки й скалки, спроможні завдати болючих ран. Воно розлітається на питанні, звільняти чи не звільняти покоївку й годиться чи не годиться тримати на столі зубочистки; та хоч би на чому воно розліталося, а йому була властива здатність умить доростати до двох, невичерпно багатих подробицями світоглядів.

Удень ще було сяк-так, бо вдень директор Фішель сидів у своєму службовому кабінеті, але вночі він був людиною, й це страшенно погіршувало його взаємини з Клементиною. Нині в житті все так ускладнилося, що людина спроможна орієнтуватися, по суті, лише в якій-небудь одній сфері, і в Лео Фішеля такою сферою були цінні папери й позики під них, через що вночі він ставав певною мірою поступливішим. Клементина, навпаки, й тоді лишалася їжакуватою й непоступливою, тому що виростала в усталеній атмосфері чиновницького дому, атмосфері, просякнутій відчуттям обов’язку, до того ж її станова свідомість не приймала нарізних спалень, щоб іще дужче не зменшувати й так не досить просторе помешкання. Зате у спільній спальні, надто коли вона затемнена, чоловік опиняється в становищі актора, який перед невидимим партером має поставати у вдячній, але дуже вже заграній ролі героя, що перевтілюється в розшалілого лева. З темної глядацької зали

Лео Фішеля роками не вихоплювалися ні бодай тихенькі оплески, ні хоч би скупенький знак неприйняття, а це, скажу я вам, може розхитати й найміцніші нерви. Уранці за сніданком — традицію снідати разом вони шанували — Клементина бувала скам’яніла, мов закоцюблий на морозі труп, а Лео від образи весь аж здригався. Навіть їхня донька Ґерда щоразу це трохи помічала і, сповнена жаху й гіркої відрази, малювала собі подружнє життя як котячу бійку в нічній темряві.

Двадцятитрирічна Ґерда перебувала в центрі боротьби між батьком і матір’ю. Лео Фішель вважав, що донька вже має дати йому підстави подумати про вигідну для неї партію. А Ґерда, навпаки, казала: «Ти старомодний, татусю!» — й обирала собі друзів зі зборища християнсько-германських ровесників, які не подавали ані найменших надій на забезпечене існування, зате зневажали капітал і заявляли, що жоден юдей ще не довів своєї спромоги явити який-небудь великий символ людства. Лео Фішель називав їх антисемітськими йолопами й хотів відвадити від свого дому, але Ґерда казала: «Ти просто не розумієш, тату, адже це — лише символічно». А Ґерда була дівчина нервова, недокрівна й, коли з нею поводилися необережно, відразу починала дуже хвилюватись. Отож Фішель терпів цю компанію, як Одіссей колись терпів у своєму домі Пенелопиних залицяльників, тому що Ґерда була в його житті променем світла; але терпів Лео не мовчки, бо не таку він мав натуру. На його переконання, він сам знав, що таке мораль і високі ідеали, й, щоб сприятливо повпливати на доньку, казав про це при кожній нагоді. А Ґерда щоразу відповідала: «Так, тату, ти, звісно, мав би рацію, якби тепер на це не дивилися зовсім інакше, ніж ти!» І що ж робила Клементина, коли донька так казала? А нічого! Дружина з покірним виглядом мовчала, хоч Лео не мав сумніву, що поза спиною в нього вона підтримує Ґерду, так ніби знає, що таке символи! Лео завше мав достатньо причин гадати, що його розумна юдейська голова стоїть вище за дружинину голову, й ніщо не обурювало його так, як спостереження, що з доньчиного божевілля Клементина має вигоду. Чому це раптом саме він уже не в змозі міркувати по-сучасному? Тут була якась система! Потім на пам’ять йому спливала та ніч. Це була вже не просто образа, то була наруга над честю! Уночі на людині лише нічна сорочка, а під нею — відразу вже її вдача. Жодні фахові знання, жодні фахові премудрості її не захищають. Ставиш на карту всього себе. Не більше й не менше. То як же це розуміти, що, коли мова заходила про християнсько-германську позицію, Клементина робила таку міну, немовби він — дикун?

А людина — це істота, котра чужих підозр не терпить так само, як цигарковий папір — дощу. Відколи Клементина вже не бачила в Лео жодної вроди, він став їй нестерпним, а відколи Лео відчув, що в Клементини виникли щодо нього сумніви, він з будь-якого приводу починав підозрювати змову у власному домі. Воднораз Клементина й Лео, як і всі люди на світі, виховані звичаями й літературою, жили з хибним переконанням, нібито через свої пристрасті, долі, вдачі і вчинки залежать одне від одного. Хоча насправді життя більше, ніж наполовину, складають, звичайно, не вчинки, а готові міркування, сенс яких убирає в себе людина, думки «за» й відповідні думки «проти», а також невиразне нагромадження того, що людина чула й знає. Доля цих двох залежала переважно від каламутного, в’язкого, безладного нашарування поглядів, які були притаманні зовсім не їм, а громадській думці, і які разом із нею зазнали перемін, не змігши від них уберегтися. Проти цієї залежности їхня особиста залежність одного від одного становила лише крихітну часточку, страшенно переоцінену дещицю. І поки обоє переконували себе, що мають