Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Отоді, власне, й починався той час, про який усі вони намагалися що-небудь довідатись і про який раз у раз заводили балачки. Вони закидали йому чортибатьказна-що, а сам він пригадував той свій стан, на жаль, дуже туманно, лише його загальний сенс. Бо ті періоди й були самим сенсом! Тривали вони іноді кілька хвилин, іноді — навіть кілька днів, а декотрі переходили в наступні, подібні, й затягувалися на цілі місяці. Можна почати з цих, бо вони простіші, і їх збагне, на думку Моосбруґера, навіть суддя; тоді Моосбруґер чув голоси, або музику, або повів вітру і якесь дзижчання, а також свист і гуркіт чи стрілянину, грім, сміх, вигуки, розмови й перешепт. Це долинало звідусюди; воно було в стінах, у повітрі, в одязі й у самому його тілі. Він мав таке враження, ніби носив це, поки воно мовчало, в собі; а щойно вихопившись назовні, воно ховалося в будь-чому довкола, але щоразу теж десь зовсім неподалік. Коли він працював, голоси зверталися до нього здебільшого уривчастими словами й короткими фразами, вони критикували його й сварили, а коли він про щось міркував, то самі висловлювали його думку, перше ніж зробити це встигав він, або підступно заявляли протилежне тому, що хотів сказати він. Моосбруґера просто сміх розбирав, коли за це його намагалися оголосити хворим; сам він обходився з тими голосами й видіннями не інакше, ніж із мавпами. Його тішило спостерігати й слухати те, що вони вичворяли; це було незрівнянно прекрасніше, ніж оті його власні думки, важкі й тягучі; та коли вони надто вже йому дозоляли, він починав злитись, і в цьому не було, зрештою, нічого дивного. До всього, що про нього казали, Моосбруґер завжди прислухався дуже уважно, а тому знав: це називають галюцинаціями, й погоджувався з твердженням, нібито у здатності до галюцинацій полягає його перевага перед тими, хто такої здатности не має; адже він і бачив багато чого такого, чого решта людей не бачать, — мальовничих краєвидів, страшних звірів; але цьому, на його думку, надавали надто великого значення, а коли перебування в котрійсь із психіатричних лікарень надто вже йому набридало, він, не довго думаючи, заявляв, що просто махлює. Розумники питали в нього, чи гучні ті голоси; глузду в цьому запитанні було як кіт наплакав: звісно, іноді те, що він чув, гуркотіло, мов грім, а часом то було просто тихесеньке шепотіння. Так само й біль, що інколи його діймав, бував і нестерпним, і ледве відчутним, як плід уяви. Важливо не це. Нерідко Моосбруґер не міг достоту описати того, що бачив, чув або відчував, проте знав, що то було. Часом воно проступало дуже невиразно; видіння приходили ззовні, однак проблиск спостережливости водночас підказував йому, що йдуть вони все ж таки з нього самого. Важливо те, що абсолютно не важливо, де саме щось перебуває — зовні чи всередині; у становищі Моосбруґера це було, мов чиста вода обабіч прозорої скляної стіни.
Моосбруґер і в свої великі часи не звертав аніякісінької уваги на голоси й видіння — він міркував. І називав це тому таким словом, що воно завжди справляло на нього враження. Міркував він краще, ніж решта людей, позаяк міркував зовні й усередині. У ньому міркувалося всупереч його волі. Він казав, що дістає вже готові думки. І хоч він не втрачав і спокійної своєї чоловічої статечности, хвилювали його й найменші дрібниці, як це буває з жінкою, коли груди в неї набрякають від молока. Його думки текли тоді, мов струмок, до якого вливаються сотні менших струмочків, через порослий буйною травою луг. І ось Моосбруґер, похнюпивши голову, дивився на дерево в себе поміж пальцями. «Тут білочку люди називають кішка-дубовичка, — пригадалось йому. — Та спробуй-но по-серйозному, з поважним виглядом сказати «кішка-надубниця»! Усі глипнуть на тебе так, неначе на маневрах посеред стрільби холостими зненацька розлігся справжній постріл! А ось у Гесені кажуть «лисиця-деревниця». Чоловік бувалий про такі речі знає». А психіатри від цікавости й подиву аж роти роззявляли, коли показували Моосбруґерові кольорову картинку з білочкою, а він їм відповідав: «Це, мабуть, лисиця чи, либонь, заєць; а може, й кішка або щось таке». Тоді вони щоразу хутко перепитували його: «А скільки буде, як до чотирнадцятьох додати ще чотирнадцять?» І він статечно відповідав: «Десь так двадцять вісім — сорок». Оце «десь так» збивало їх з пантелику, і Моосбруґер через те всміхався. Адже це зовсім просто; він теж знає, що коли ступиш чотирнадцять кроків, а тоді ще чотирнадцять, то загалом пройдеш двадцять вісім, але хто сказав, що саме там і треба спинятись?! Моосбруґерів погляд ковзає ще трохи далі, як у людини, котра дісталася на гребінь пагорба на тлі неба й тепер бачить, що за цим гребенем стримлять іще багато таких самих. І коли кішка-дубовичка — не кішка й не лисиця, а зуби в неї не гострі, а такі, як у зайця, що його пожирає лисиця, то не треба в цьому так скрупульозно копирсатись, вона ж бо якось з усього цього стулена й скаче по деревах. Власний досвід і переконання підказували Моосбруґерові: ніщо не можна розглядати окремо від решти, позаяк усе чіпляється одне за одне. І в його житті теж траплялося вже так, що він казав якій-небудь дівчині: «Ваші трояндові вуста-пелюсточки!», а слова ці раптом тріщали по швах, і виходило щось дуже прикре: обличчя робилося сірим, наче земля, якою стелиться туман, а на високому стовбурі яскріла троянда; такої хвилини спокуса схопити ножа й відтяти її або штрикнути, щоб вона повернулася знов на обличчя, ставала просто нестерпною. Певна річ, Моосбруґер не завжди хапався відразу за ножа; він робив це лише в тому разі, коли інакше в нього нічого не виходило. Зазвичай він якраз і застосував усю свою велетенську силу, щоб не дати світові розпастися.
Коли Моосбруґер був у гуморі, він міг поглянути чоловікові в обличчя й побачити там власне обличчя, так немовби воно з-поміж рибок та ясних камінчиків озиралося з якого-небудь мілкого струмка; а не
