У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

якої Захід часто не бере до уваги. У Фінляндії я часто зі здивуванням ловила себе на тому, що захищаю Путіна, якщо звинувачення проти нього видаються мені примітивними. Припущення, нібито Путін особисто розпорядився убити Анну Політковську, як на мене, не те що невірогідне, а просто абсурдне. Путін анітрохи не був зацікавлений в убивстві Політковської — навпаки. Це вбивство створило йому купу проблем, зокрема на зовнішньополітичній арені, Політковську піднесло до рангу мучеників, а цього Путін хотів якнайменше. Упадало в вічі роздратування Путіна з приводу західної «істерії», як він це називав. Путін завжди вважав, що західний світ приписує Політковській значущість, якої насправді не було, а коли її вбили, виявилося, що Захід мав рацію. Це стало для Путіна ударом у спину. Тому він і не стримав своїх емоцій, поменшивши вагу журналістської діяльності Анни Політковської і заявляючи вголос, що її статті не мали впливу в Росії, а це було дуже не по-російському. Неповага до мертвих — важкий гріх, з огляду на російську традицію.

Труднощі з затриманням убивці Політковської — наслідок того, як відбувається врядування російським суспільством. У Росії безліч владних структур, але жодна з них неспроможна реально контролювати ситуації. Російською вони називаються силовими структурами й об'єднують під однією назвою ФСБ, армію та спеціальні війська міністерства внутрішніх справ.

Ці структури непрозорі й непроникні, дуже важко дізнатися, хто кого прикриває. До того ж, провідні політики дуже активно втручалися у розслідування, а це неймовірно ускладнювало завдання слідчого Петроса Ґаріб'яна, додаючи водночас ваги здобутим результатам. Ґаріб'ян виконав колосальну роботу, попри те, що йому постійно перешкоджали, і Генеральний прокурор Юрій Чайка також, який постійно відволікав його від слідства. Ґаріб'ян, до речі, з'ясував причетність до злочину деяких осіб з міністерства внутрішніх справ, що само собою не стало дивиною, — дивина, що це випливло на поверхню!

У випадку отруєння колишнього агента ФСБ Олександра Литвиненка головного підозрюваного мали від самого початку. Все вказувало на Андрія Лугового, теж колишнього агента ФСБ. Довести його вину досі не вдалося, Росія відмовляється видати Лугового. Але, підключивши здоровий глузд і здатність до логічного мислення, дійти до іншого висновку просто неможливо.

— Ага, хлопець пів Лондона засіяв полонієм-210, а рештки повернув до Москви.. Та ні, ні, це не він... Умерти можна від сміху... — регоче мій друг Женя, коли я заводжу про це мову.

Для тих, хто, як і він, звикли, що влада постійно бреше в живі очі, нема в цій історії нічого загадкового. Я ж довго сумніваюся — надто все скидається на мелодраматичну виставу... Навіщо ФСБ заварювати таку кашу, щоб позбавити життя одного-єдиного, цілком рядового агента?

Однак факт залишається фактом. Сліди полонію-210 вели Лугового від готельного номера, через кілька лондонських ресторанів аж до літака, яким він повернувся. Полоній-210 — надто рідкісна речовина, щоб усе виявилося збігом. На запитання, як можна роздобути цю речовину без допомоги ФСБ, задовільної відповіді також нема.

На думку багатьох, убивці Литвиненка не вірили в те, що лікарі зможуть встановити причину смерті, то й не потурбувалися замести за собою сліди. Лікарям пощастило визначити смертельну речовину останньої миті, перед самою смертю Литвиненка.

Реакція Кремля була передбачуваною: спершу роздратування, потім — ще більше роздратування. Та навіть якщо ми й далі не знаємо, хто віддав наказ убити колишнього агента, однаково всі сліди ведуть до ФСБ, і Кремлю це відомо. Тому в Кремлі й лютують, бо неспроможні навести лад у власних силових структурах.

Я, повторюся, не вірю, що Путін причетний чи то до вбивства Політковської, чи Литвиненка, але це не означає, що Путін не відповідає за це. У випадку з Політковською відповідальність важкою брилою лягла на плечі Путіна. Це ж він створив такий клімат у суспільстві, коли будь-яка критика є злом, і силові структури сприймають це як дозвіл затикати рота непокірним. Убивці Анни Політковської та Олександра Литвиненка добре знали, що мають великі шанси вийти сухими з води...

Ясно, мов день, що Путін і при наступникові, Дмітрієві Медведєві, збереже свій вплив, принаймні якийсь час. Медведєв alter ego Путіна, як висловилася аналітик Ольга Криштановська під час нашого з нею інтерв'ю у Москві в грудні 2007 року. Вони такі близькі за духом, що ще трохи, і Медведєва можна буде назвати сином Путіна. Усіма своїми досягненнями Медведєв завдячує Путінові, тому немає сумніву, що новий президент навряд чи дозволятиме собі значні вольності, щонайменше першого року правління. Спершу він мусить вибудувати власні владні підвалини й виробити власний план дій.

Порівняно з більшістю інших впливових фігур Кремля, Медведєв виражений ліберал, прихильник ринкової економіки. Якось він навіть сказав, що не вірить кремлівському поняттю «суверенна демократія» — демократія або є, або її нема. Ці слова, мов музика, для вух західного світу, однак Медведєву не дуже то й дають втілювати такі погляди в життя, принаймні не відразу. Поки що він залежний від Путіна. Але й ніхто, звісно, не поривається стверджувати, що йому не вдасться згуртувати власної команди і поступово звільнитися від Путіна.

Вибір Медведєва з-поміж інших претендентів на президентське крісло свідчить про одне: державна влада не є монолітною. Серед усіх кронпринців він, безперечно, найсучасніший, навчився користуватися iPhone для ведення нотаток, хоча ще й досі в Росії не купити легальних апаратів. Те. що вибір зупинився на Медведєву, доводить: Путін — політик, набагато більше зорієнтований на Захід, аніж вважають у Брюсселі та Вашингтоні. Про це говорили всі експерти, у яких я брала інтерв'ю 2007 року в Москві, коли Путін після кількамісячної загадкової мовчанки (яка, здавалося, неймовірно його розважала) оголосив нарешті ім'я наступника престолу.

Усе сказане звучить доволі суперечливо, бо останніми роками Путін буквально вергав полум'ям, озлоблено критикуючи Захід, та розкидався образливими слівцями на кшталт «вовки» та «шакали». Однак ніщо й ніколи не було в Росії однозначним.

Отже, демократія в Росії згортається. Та водночас інформаційне суспільство рухається вперед, а це означає, що російській владі стає дедалі важче приховувати правду від співгромадян. У новому мобільному інтернет-суспільстві інформація поширюється так блискавично, що недолугі, боязкі чинуші просто не встигають за нею.

У серпні 2007 року в потязі «Москва—Санкт-Петербург» вибухнула бомба — дивом ніхто не