У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

— А ти певна, що не можна отримати права, просто навчившись добре водити авто? — поцікавилась я.

Про таке Лєна й не думала. Надійніше, вважала вона, заплатити триста євро інструкторові, який розділить здобич зі своїм знайомим у міліції, і без проблем отримати права. Їй навіть на гадку не спадало, що права можна здобути, просто навчившись їздити. Простіше ж дати хабара!

Я поцікавилася досвідом отримання водійських прав серед інших своїх друзів, і з'ясувалася, що в Росії це цілком можливо, достатньо лише навчитися водити авто.

Я нечасто запально сперечаюся зі своїми російськими друзями, посваритися випадало лише з приводу, наскільки допустимо шахраювати на екзаменах. Дві товаришки гордо розповідали, як вони дурили викладачів, навчаючись в університеті. Усі рекорди побила Ліда. Вона записала відповіді на екзаменаційні запитання на iPod, навушник причепила скотчем до долоні, забинтувала руку по лікоть і сиділа на екзамені, притуливши долоню до вуха. Винахід, яким, на думку Ліди й Віри, можна пишатися!

Зазвичай я намагаюся не «наїжджати» на Росію у присутності своїх друзів, та цього разу не стримала обурення.

— Невже ви не розумієте, що шахраювати на екзаменах не годиться! — дивувалась я. — Несправедливо у стосунку до тих, хто готувався і не хоче махлювати.

— Але ж, Аню! УСІ так роблять! Це абсолютно нормально! І зовсім не означає, що ніхто не зубрив матеріалу. Це — як невеличке додаткове перестрахування у разі, якщо перенервуєш і щось забудеш, — пояснювала Ліда.

— Я ніколи не шахрувала на екзаменах! Нема потреби, якщо сумлінно підготуватися, — неймовірно гордовито відповіла я зі своїх фінських позицій.

— Аню, ти надто формально підходиш до справи, — спробувала вгамувати мій запал Ліда.

Я не могла збагнути, навіщо мої подруги марнують стільки часу й енергії, вдаючись до усіляких хитрощів. Хіба не легше підготуватися до екзамену?

Ліда й Віра так і не второпали, чого це я завелася. Звісно, вони вчилися і зубрили, але ж треба мати, про всяк випадок, якийсь запасний варіант. Зрештою, шахрують усі без винятку. Правила на те й існують, щоб їх порушувати й обходити.

На жаль, оце вічне ходіння доокола часто призводить до невпевненості в собі та беззаконня. Один мій добрий московський приятель купив собі дачну ділянку за містом. Ціна сягнула кількох сотень тисяч доларів, однак сума, вписана в офіційну угоду, була набагато нижчою — так і продавець, і покупець уникали сплати податку. Такий спосіб укладення угод переріс у систему при купівлі й продажі вигідних земельних ділянок на околицях великих міст, як Москва та Санкт-Петербург.

Мій приятель Данило заплатив, за домовленістю, кілька тисяч доларів завдатку. Та раптом продавець передумав продавати, не маючи певності, чи заплатять йому повну суму. Посередник теж умив руки. Тоді агенція нерухомості подала до суду... на Данила. Агенція хотіла повернути свої гроші, і їй байдуже, хто вивертатиме кишені. Данило опинився у надзвичайно складній ситуації, у яку ніколи б не потрапив, якби від самого початку йшов законним шляхом.

Феномен непотизму споріднений з корупцією. Не знаю, власне, чи можна говорити про політику кумівства в Росії у фінському сенсі, бо що таке кумівство в суспільстві, де все побудовано на особистих зв'язках?

У російському суспільстві без зв'язків далеко не заїдеш. Особливо це стосується пошуків роботи. Знайти добру й високооплачувану роботу без контактів практично неможливо. Вся система базується на тому, що хтось знає когось, хто знає когось, хто знає відповідну кандидатуру на ту чи ту роботу. По суті, все тримається на довірі. Якщо йдеться про вигідні посади, працедавцеві важливо знайти людину, яка б потім почувалася зобов'язаною йому та вдячною.

Мій друг Гліб з Санкт-Петербурга є співвласником процвітаючого успішного підприємства, яке переробляє сміття. За останні два роки він влаштував до себе на роботу двох найближчих друзів і тестя. А тепер намагається умовити іншого найближчого друга, Женю, переїхати до Москви, щоб там відкрити філіал фірми. Мова йде лише про Женю, найкращого приятеля, людину, на яку він в усьому може покластися.

Для такої роботи Женя мав би мати спеціальну освіту й досвід. Але не це головне. Довіра набагато важливіша за професійну компетентність. Відкривати свій бізнес у Москві надзвичайно ризикована справа. Людина, яку ти не надто добре знаєш, може запросто накивати п'ятами разом з усіма клієнтами й зв'язками, відкрити власну справу й загребти всі прибутки.

У Росії мені не раз траплялися неперевершені професіонали, скажімо, співробітники прес-служб різноманітних підприємств та інституцій. А ще доводилося натикатися на таких некомпетентних працівників медій, що вже й не знала, сміятися мені чи плакати. Усі рекорди побили в жорстокій конкуренції двоє: 22-річна Лєна з прес-служби Газпрому та Ірина, на вигляд іще молодша дама, з міністерства закордонних справ.

Лєна супроводжувала нашу групу в робочій поїздці, організованій Газпромом, до Ноябрська. Це була дуже вродлива блондинка, яка зеленого уявлення не мала про газ чи нафту та й про сам Газпром як підприємство. Її особистий внесок за два дні відрядження полягав у безперервних розмовах мобільним телефоном зі своїм чоловіком. З'ясувалося, що її чоловік — о, диво! — теж працює у Газпромі.

З Іриною з російського міністерства закордонних справ я познайомилася під час поїздки до Калінінграда. Вона мала дорожню торбу Louis Vuitton (приблизно за 1000 Є) і дамську торбинку Gucci (300 Є), передбачалося, що Ірина керуватиме нашим журналістським пулом. Ірина не підготувала копій програми конференції, не знала, де відбуватиметься конференція і хто братиме в ній участь. Дівчйна уявлення не мала про тему конференції і навіщо нас взагалі туди запросили. Я втратила дар мови від того, що така особа могла потрапити до міністерства закордонних справ і їй наважилися доручити роботу з журналістами!

— Не дивуйся, Анно-Лєно! Її ж таточко має там якусь посаду в міністерстві... — пояснив мені наш оператор Павло, коли я вголос висловила своє здивування.

Отож російська система добору персоналу дає різні результати. Трапляються нам, звісно, чудові профі, ось тільки ніколи наперед не знаєш,