У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен
І все ж жінка змушена грати за правилами, які встановили чоловіки. Намагатись зрівнятися з ними, проповідуючи скандинавську рівноправність, — марна справа. Треба придивлятися до росіянок і вчитися від них, як жити в Росії жінці.
Передусім треба бути хитрою. Треба вміти бути хитрою і вміти зробити правильний розрахунок.
Коли я тільки розпочинала свій шлях кореспондента фінської телерадіокомпанії у Москві, у мене часто виникали конфлікти з найстаршим з наших фотографів — він мав репутацію женоненависника. Особливо зверхньо ставився він до жінок приблизно вдвоє молодших за нього, які й дня не працювали на телебаченні.
Від першої ж миті знайомства він повівся зі мною вкрай зарозуміло, не тактовно, без належної поваги. Я відреаґувала гнівом і обуренням. Зо два рази гостро поставила його на місце, оператор смертельно образився і назвав мене скандалісткою.
Згодом я збагнула, у чому його слабкість. Він безмежно сором'язливий. Тож треба було задобрити його найсильніший інстинкт — змусити повірити, що я захоплююся ним.
Отож я вголос почала нахвалювати його роботу, терпляче вислуховувала давні історії про те, як він у ролі звукооператора об'їздив пів земної кулі в свиті Горбачова. Я довідалася, коли в нього день народження. Ніколи не забувала привітати його й подарувати йому пляшку Абсолюту, його улюбленої горілки (звісно ж, закордонного виробництва).
Одне слово, я прикликала на допомогу всю свою хитрість та улесливість. Це подіяло бездоганно! Ми змогли разом працювати. Не завжди та співпраця йшла гладко, та все ж...
А в день мого народження він покликав мене до своєї кімнатки й з величавою міною простягнув мені подарунок — твердий пакет, загорнений у кольоровий папір.
— Та що ти! Не треба було! — вигукнула я. — Спасибі велике! Невже ти пам'ятав, коли у мене день народження!
Чоловік ледь не лускав від гордощів. Подарунком виявилася книжка Затишний дім, у якій йшлося про те, як облаштувати свою домівку. Головне покликання жінки...
Я так і не збагнула, хотів він поглузувати з мене чи зробити мені приємність, можливо, і те, і те. Та в будь-якому разі розчулив мене до сліз.
На жаль, трапляються випадки, коли не допомагають ні підфарбовані вії, ані жіночі хитрощі — людині не вірять і крапка. На похороні Єльцина я стояла поруч зі згаданим оператором і своїми фінськими колегами перед Храмом Христа Спасителя, щоб зняти standup, короткий усний репортаж перед камерою. Доки мій колега робив свою справу, я пішла глянути, чи велика черга до церкви.
Не минуло й двох секунд, як налетіла міліція.
— Дівчино, тут стояти не можна. Станьте на кінці черги!
— Усе гаразд, — мовила я, машинально виймаючи акредитаційну картку російського міністерства закордонних справ. — Я журналіст...
Молодий міліціонер навіть не глянув на акредитацію, натомість грубо схопив мене за лікоть.
— Негайно забирайтеся звідси і станьте в чергу! Тут заборонено зупинятися!
— Та що за чорт! Он стоїть моя знімальна група, я зараз робитиму репортаж. Ви заважаєте мені працювати! — верескнула я у відповідь.
Міліціонер волочив мене геть, я впиралася і репетувала на все горло. Нарешті прибігло начальство. Старший уважно вивчав мою акредитацію. Потім взяв мене під руку, підвів до знімальної групи й звернувся до людини, яка, на його думку, мабуть, заслуговувала на найбільшу довіру, тобто до нашого майже шістдесятилітнього оператора.
— Це ваша дівчина?
Зайве, напевно, й говорити, що оператор решту дня тільки те й робив, що без упину розповідав персоналові нашого офісу, як він порятував Аню з міліцейських пазурів. І це чиста правда! З погляду міліції, я була звичайним загубленим дівчиськом. Вони навіть не потурбувалися перевірити моїх документів, відразу погнали геть, бо довіра до мене від першої ж миті дорівнювала нулеві. А от оператор — зовсім інша річ! Поважного чоловіка майже шістдесятирічного віку нема потреби перевіряти, йому й так довіряють.
Чоловічий шовінізм у російському суспільстві відвертий і неприхований. Цілком нормально, скажімо, опублікувати анонс такого змісту:
«Потрібний секретар, жінка, до 25 років, ріст не нижчий 175 см».
Я бачила й анонси, де працедавець відкрито повідомляв, що на вакансію потрібний чоловік, хоча та посада аж ніяк не передбачала важкої фізичної праці. У Фінляндії такий підхід до добору персоналу заборонений законом.
Коли ми з моїм оператором спізнювалися на рейс до Петрозаводська, в аеропорту оголосили тільки його ім'я.
— Чому ви не повідомили, що й моя колега спізнюється? — запитав Ілля, коли ми, ледве переводячи дух, прибігли на посадку.
— Та ж дівчина з вами! — украй роздратовано відповіла стюардеса.
Тут у людей що на умі, то й на язиці. У цьому сенсі Росія ліберальна, не скута жодними путами. Ніхто не дбає про політес і коректність, А це означає, що полеміка буває відвертішою, аніж навіть у західному світі. Росіяни живуть в аж ніяк не демократичному суспільстві, однак порівняно, скажімо, зі шведами, я часом запитую себе, який з цих двох народів вільніший у ментальному сенсі. На жаль, така свобода дозволена й у висловлюваннях про жінок. Жінок оцінюють за зовнішніми якостями, навіть тих, на яких лежить відповідальність за ухвалення рішень.
У книжці Ми і вони відомий журналіст Володимир Соловйов змальовує політиків, які були гостями в його студії. У книжці він подає світлину відомої опозиціонерки Ірини Хакамади з коментарем: «Ну, як можна не любити такої жінки?»
Ірина Хакамада — одна з очільниць російської опозиції, колишня віце-спікерка Думи, її знають і поважають поза межами партії. Вона має гострий розум, добре підвішений язик і відвагу говорити те, що думає; вона справжня зірка на всіх теледебатах, де затьмарює більшість російських політиків умінням чітко й доступно
