У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

Це не має нічого спільного з егоїзмом, навпаки, російська культура має дуже виразні колективні риси. Йдеться радше про раціоналізм. На суспільство годі покладатися, покластися можна тільки на себе. За всю історію Росії західні правові принципи ніколи міцно не приживалися на російському ґрунті, навіть за правління царя Олександра II, який запровадив цілу низку реформ у другій половині XIX століття. Тоді було реформовано судочинство, з'явилися незалежні суди, які взяли за головний принцип своєї роботи дотримання закону, а не догоджання примхам високих очільників.

Реформи, проте, виявилися недосконалими, половинчастими, бо діяльність загальної юридичної системи не поширювалася на селян.

Сімдесят років комунізму і десять років дикого капіталізму вщент зруйнували підвалини для створення правової держави в Росії. Нині тут існує формально незалежна судова система, однак на практиці суди ухвалюють рішення за велінням владної верхівки або ж на користь того, хто більше заплатить. Тож мало в кого збереглася хоч дрібка довіри до судів.

Однак оптимізм вселяє те, що навіть за такої ситуації дедалі більше росіян звертається до суду, аби відстояти свої права. Здебільшого це споживачі, які не хочуть миритися з обманом. Наприклад, люди, які купили помешкання, яких взагалі нема в природі. Ці люди й надалі не мають великих шансів виграти справу, але позивачі, буває, приводять до суду представників медій, що іноді спонукає суд оголосити звинувачувальний присуд фірмі, яка обшахрувала своїх клієнтів.

До найпоширеніших правил, які звично порушують росіяни, саме й належить закон про реєстрацію. Людина, яка приїжджає на постійне місце проживання до якогось міста, повинна там зареєструватися. Москва — найбільше місто Росії — росте неконтрольовано. Ніхто не знає, скільки люду вливається у неї щороку, бо більшість не реєструється.

Закон про реєстрацію (прописку) залишився у спадок від Радянського Союзу, коли влада пильно стежила за діяльністю громадян. Однак обмеження свободи пересування сягає корінням набагато глибше. Упродовж багатьох століть більшість росіян жили на правах рабів свого господаря — цілі села складалися з кріпаків. Вони були приватною власністю поміщика й прив'язані до одного місця від колиски до могили. Кріпосне право в Росії скасували лише за Олександра II — 1861 року.

Комуністи теж залюбки контролювали пересування громадян. Радянським Союзом подорожували з так званими внутрішніми паспортами, отримати закордонний паспорт щастило не кожному. Найважче було прописатися у Москві, приплив переселенців був лімітований суворими реєстраційними вимогами.

І внутрішні паспорти, і реєстраційні вимоги збереглися у новій Росії. Водночас розмаїтішими стали способи, як обійти встановлені правила. Дякувати, що зроблено хоча б цей крок вперед, інакше Москва втратила б чимало від своєї динаміки та енергії. Завдяки новоприбулим місто розквітло і, факт залишається фактом: саме найбільш зневажені серед них — таджики, узбеки, азербайджанці — незамінні для Москви. Хто ж іще підмітатиме вулиці мегаполісу, будуватиме нові житлові квартали чи продаватиме овочі й фрукти на базарах?

До речі, у похапливому прагненні забезпечити роботою росіян, права торгувати на базарах позбавили всіх, хто не має російського громадянства. Як наслідок, базари знелюдніли. Без прибульців життя у Москві просто завмирає...

З усіх моїх знайомих, які приїхали до Москви, офіційно зареєструвалися одиниці. Пощастило здобути статус москвичів лише тим, хто купив помешкання або ж одружився з корінними мешканцями столиці.

Причина проста: одержати справжню прописку або неможливо, або дуже складно. Найнездоланніша перешкода в тому, що для прописки треба надати чинну угоду про винайм житла.

Жодний власник, здаючи в найм помешкання, такого документа не надасть, бо не платить податку зі свого прибутку від винайму. Інакше кажучи, процес навіть розпочатися не може...

Інша причина в тому, що більшість не вбачає потреби в реєстрації. Решта без зусиль можуть роздобути собі фальшиву реєстрацію, відшукавши в інтернеті фірми, які це роблять. Ці фірми абсолютно відкрито рекламують себе в метрі й по всьому місті.

Зрештою, не біда, навіть якщо тебе хапне міліція. Здебільшого щастить виплутатися з прикрої ситуації завдяки нахрапистій і впевненій поведінці — за умови, що затриманий білий і етнічний росіянин (вихідці з Середньої Азії та Кавказу завжди змушені платити). У гіршому випадку позбудешся якоїсь копійчини, але це дріб'язок порівняно з реєстраційними клопотами.

Це, звісно, призводить до багатьох незручностей. Скажімо, неможливо проголосувати за місцем проживання — доведеться їхати до рідного міста, нерідко за тисячі кілометрів від Москви. Ймовірно, це й не вирішальний чинник низької виборчої активності росіян, але я переконана — щось у цьому таки є...

Неможливо одержати офіційні документи там, де мешкаєш. Коли моя подруга виходила заміж, їй довелося проїхати три тисячі кілометрів до Мурманська й назад, щоб одержати паспорт зі своїм новим прізвищем. Вона двічі мусила здолати ту відстань: першого разу — щоб подати заяви на заміну паспорта, вдруге — щоб забрати новий паспорт. Загалом шість тисяч кілометрів тільки тому, що вона не могла прописатися у Москві!

Згодом, купивши помешкання у столиці, вона нарешті прописалася. Їй довелося ще раз здолати три тисячі кілометрів, аби виписатися з Мурманська. Телефоном цього не залагодити. Від неї вимагали печатки, яка б підтверджувала її виписку з рідного міста.

Система просто ідіотична! Ось так і склалися дві паралельні реальності: реальність, у якій, на думку чиновників міністерства внутрішніх справ, живуть рядові громадяни, і та реальність, яка існує насправді.

Не ослабли лабети бюрократії і стосовно іноземних журналістів, останніми роками ситуація хіба погіршилася. Коли я в другій половині дев'яностих почала писати репортажі про Росію, президентом цієї країни був Борис Єльцин, а контроль над ЗМІ не таким жорстким, як раніше. Щоправда, уже тоді журналіст, які працювали в Росії, мусили мати спеціальну акредитацію міністерства закордонних справ. Однак можна було обходитися і без неї. Росію заполонили фінські журналісти, які їздили гуди іі сюди, маючи туристичні візи.

Я доволі багато написала під час своїх приватних подорожей. Мандрувала, звісно, з туристською візою. Коли ж поїздки стали регулярнішими, моє тодішнє керівництво, дирекція газети Гювудстадсбладет, вирішило, що на