У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

Іншими словами, йшлося про типову для Росії неузгодженість між різноманітними державними інституціями. Через суцільний брак відкритості й демократичного контролю, кожна інституція живе своїм окремим життям. Вони не контактують одні з одними й нерідко керуються абсолютно різними інтересами. Тому в російському царстві не варто сподіватися, ніби права рука знає, що робить ліва.

Тож висновок я зробила такий: їдь до Грозного на власний страх та ризик і сподівайся ліпшого!

Так я і зробила. Подорож вдалася на славу! Я вільно пересувалася Грозним та його околицями, фільмувала все, що хотіла, і брала інтерв'ю, у кого хотіла. Перед поверненням до Москви я коротко і дуже невизначено прозвітувалася перед прес-службою Кадирова. Усний звіт, якого вимагала чеченська адміністрація, був єдиною формою контролю наді мною, якщо не брати до уваги того, що іноді мені телефонували на мобільний, цікавилися, чи все в мене о'кей.

Лише один-єдиний раз прес-секретар поцікавився у мене про спеціальний дозвіл.

Я на секунду завагалася.

— Може, ліпше про це не питати? Скажімо так: я маю дозвіл, у разі комплікацій сама відповідатиму...

— Гаразд.

І все. Більше ніхто й ні про що мене не запитував.

А могло ж усе полетіти до дідька. Мене могли вигнати з Чеченської республіки чи навіть з Росії, позбавити акредитації чи попередити. Однак нічого такого не трапилося, бо становище в Чечні, справді, було стабільним, а місцева адміністрація міцно тримала владу в руках. Я б ніколи про це не довідалася, якби не поїхала туди... З'ясувати все доступно лише одним способом: наплювавши на формальності, не побоятися полетіти до Чечні.

Усього лиш за кілька місяців було вже цілком неможливо поновити чеченську акредитацію, не зареєструвавшись попередньо для поїздки, зорганізованої МЗС. Не інакше, як міністерство закордонних справ Росії помітило, що надто багато іноземних журналістів почало самостійно їздити до Чечні. Однак мої колеги-журналісти з Чечні не вбачали в цьому жодних перешкод. Наступного разу приїдеш інкогніто, ми вже не раз допомагали в такий спосіб колегам з інших країн, казали вони.

Навіть якщо забезпечити себе всіма можливими паперами, проблем, мабуть, однаково не уникнути. Не всі урядники знають, як функціонують правила, надто провінційні. Що далі від Москви, то більший ризик втручання у ваші справи надто запопадливих і не надто компетентних чинуш, які всюди пхають свого носа.

Правило просте: треба мати акредитацію від російського МЗС. Це дає право працювати по всій Росії. Жодне спеціальне запрошення від місцевих адміністрацій не потрібне.

Цього, як з'ясувалося, не знала місцева імміграційна служба Ставрополя, куди ми поїхали робити репортаж з моїм фінським колегою у жовтні 2007 року. Останнього робочого дня у тій області нашого автомобіля зупинив для рутинної перевірки наряд дорожньої міліції. Ми помахали перед їхнім носом акредитаційними картками, звичні ще з Москви до того, що штамп МЗС часто відлякує захланних даїшників. На жаль, то не була добра ідея, бо даїшники відразу зателефонували до місцевої служби в справах іноземців і повідомили про затримання на дорозі кількох підозрілих чужинців, які, очевидно, не мають спеціального дозволу на роботу в Ставрополі.

За двадцять хвилин прибуло троє молодиків у шкіряних куртках й начищених до блиску лакованих черевиках. На вигляд, їм ще й тридцяти не було, і дивилися вони на наші акредитації, як кози на атомний реактор. Про те, що журналісти з акредитацією російського МЗС мають законне право працювати й пересуватися усією Росією, вони, звісно, зеленого уявлення не мали. Напевно, вперше в житті бачили таку картку. Насуплено й похмуро, вони вертіли в руках наші документи і ніяк не могли збагнути, чому ми не маємо хоч якогось офіційного запрошення.

Я вже починала втрачати терпець, знаючи, що наші папери просто бездоганні, а нас ще чекало інтерв'ю. Після десятихвилинної напруженої роботи мозку молодики звеліли нам пакуватися до їхнього авта, нас повезли в імміграційну контору. Закипаючи гнівом, я намагалася умовити цих самозваних поліцейських, котрі не мали жодного права арештовувати нас, відпустити хоча б оператора, аби той встиг зняти інтерв'ю, про яке заздалегідь було домовлено. Та міліціонери насамперед були зацікавлені продемонструвати нас своєму шефові, до моїх благань їм було глибоко байдуже. Секретарка нашої редакції зв'язалася тим часом зі службою у справах іноземців у Москві. Не минуло багато часу, як московська контора зателефонувала своїм ставропольським колегам і вилаяла їх за порушення та незнання законів. Нас негайно ж відпустили. Коли ми вже поспішали до авта, щоб встигнути на інтерв'ю, нам навздогін долинуло запобігливе блеяння: Може, кави? Або чаю?

У Росії ніколи не можна розраховувати на те, що урядники самі знають закони, яких покликані дотримуватися. Влада — аж ніяк не інстанція, до якої можна звернутися, перебуваючи у скруті, а неминуче зло, яке іноді доводиться стерпіти.

Такий стан речей поділяє росіян на дві групи. Представники першої групи не відчувають жодної поваги до бюрократів, вони цілеспрямовано й зі спокійним сумлінням обманюють систему в разі потреби. Звичайно, не відкрито й не щодня, а лиш тоді, коли це їм на руку. Тут не йдеться про якусь форму суспільного протесту, а лише про розуміння того, що приписи часто позбавлені раціонального зерна, а тому немає потреби сприймати їх буквально.

Представники ж другої групи дотримуються приписів від ать до ять, і не через переконання, а заради того, щоб ніхто не міг до них причепитися. Іншими словами, тут ідеться про людей, боязких за своєю природою, які не люблять ризику. Ясна річ, що цій групі людей живеться у російському суспільстві найважче, престижна робота найчастіше їм не світить...

Більшість людей зі сфери обслуговування — реєстратори в готелях, офіціанти й секретарі — належать до останньої групи. Іноземці доволі часто змушені конфліктувати з ними. Вони не здатні на самостійні рішення, не вміють користуватися власним здоровим глуздом у розв'язанні спірних питань, а заклопотані лише одним — як би самим не потрапити в пастку проблем.

Якось пізньої морозної ночі, під мокрим снігом, мені довелося обійти пів Єкатеринбурга в пошуках справного банкомата. Реєстратор відмовлялася поселити мене в готель, якщо я негайно не сплачу всієї суми