У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен
Раніше я вже згадувала, що більшість росіян, на диво, добре знають Фінляндію і нашу історію, а отже, вони мають певні усталені погляди на нас. Погляди, яких не мають наміру змінювати, але про які з величезним задоволенням сперечаються.
Росіяни ставлять такі запитання, які б у Фінляндії потрактували за неввічливість і нетактовність. Чи віриш ти в Бога? Коли ви з своїм хлопцем заведете дітей? Чому ти не малюєшся? З макіяжем була б набагато гарнішою!
Не хочеш відповідати, можеш преспокійно промовчати, але не роби собі ілюзій, що від тебе відчепляться. Проте я навчилася цінувати російську прямодушність, вона допомагає уникнути багатьох проблем. Росіяни, не соромлячись, запитують про такі речі, про які фін може тільки думати. Бо щиро цікавляться відповіддю. Так можна довідатися щось важливе одне про одного з уст співрозмовника і не чекати, доки інформація прийде до тебе обхідними шляхами.
Лише росіяни можуть щиро засмутитися, почувши про мою старшу сестру, яка померла в дев'ятнадцятирічному віці, і відразу поцікавитися, від чого ж вона померла. Вони вислуховують усю історію про інфекцію, менінгококи, про те, як бурхливо розвивалася хвороба, про горе, втрату, біль. Потім ми. за російським звичаєм, п'ємо за померлих, тобто піднімаємо келишки, не цоркаючись, і мовчки випиваємо горілку до дна. Тоді переводимо розмову в інше річище. Ніхто й не збирається розмовляти про горе і біль увесь вечір, але і смуток, і радість однаково цінні в спілкуванні.
Ось так я стаю повноцінним членом товариства — зі своїми радощами, своєю журбою, такою, якою я є. Росіяни радо приймають до свого гурту й не обходять незручних тем, які фіни воліють ніколи не виносити на люди, особливо під час забави, коли всі веселяться. У Росії ж увесь життєвий спектр може стати темою спілкування. Тут сміються і плачуть разом, тут це звична річ...
Спілкування у Росії настільки важливе, що зовнішні обставини втрачають своє значення. Кілька разів ми вибиралися на шашлики у дощ та холод: якщо вже вирішили зустрітися у парку й посмажити шашлики, то так і зробимо, незалежно від сил природи. Мої пропозиції перенести забаву кудись під дах завжди залишалися поза увагою. Мокро під задком? Підстели пластиковий пакет! Мерзнеш? Випий горілки і заспівай — миттю зігрієшся!
Вислів добре сидимо — найбільш російський з усіх мені відомих. Так кажуть, сидячи в колі добрих друзів з закусками на тарілках і горілкою в келишку. Словом, коли тобі насправді добре.
Перший келишок росіяни зазвичай випивають за зустріч, щоб підкреслити радість зустрічі друзів, надто, коли друзі давно не бачилися. Інший обов'язковий тост — за господиню, яка всім влаштувала чудову вечірку, за Таню або за Машу... Неодмінно п'ють за жінок, тоді всі чоловіки за столом підводяться з місць. А ось жінки ніколи не виголошують тостів за чоловіків, не чоловіча це справа претендувати на возвеличення.
Збереглися в Росії і старомодні комуністичні тости, на зразок, за мир в усьому світі чи за дружбу народів, але молодша генерація рідко їх згадує. Молоді росіяни дотримуються традиції, коли кожний гість за вечір виголошує коротенький спіч. Усі промови, мов дві краплі води, схожі між собою: їх починають похвалою господарям за чудову вечерю, а закінчують, висловлюючи пошанівок усім гостям і дякуючи примсі ласкавої долі, яка звела нас нині разом тут.
Слова в Росії важать багато, не варто піддаватися омані, начеб усі промови однакові. Вони щирі. У Росії прийнято так говорити, висловлювати своє захоплення, радість, зворушення. Це частина спілкування, те, що об'єднує людей.
Російських дітей рано долучають до цієї усної культури. На весіллях є традиція: кожен гість щось бажає молодим. Навіть дітей це стосується. Мені не раз доводилося бачити діток восьми-дев'яти років, які промовляли до молодих перед великою публікою, не менше сотні людей. І робили це гідно. Звісно, діти повторювали фрази, почуті від дорослих, тож про якісь особливі таланти не йдеться. Суть у тому, що діти рано починають розуміти: є ситуації, коли треба щось сказати. Тому російські школярі дуже відрізняються від фінських в умінні поводитися й виступати перед публікою.
Російський колективізм також передбачає, що спільні проекти проводяться демократично, а тому все відбувається неймовірно хаотично й неефективно. Спільна розважальна поїздка з російськими друзями — справжнє випробування для фіна, який звик сам вирішувати, що він хоче побачити і куди піти сьогодні. Фіни, вибираючись у спільну мандрівку, не роблять бозна-якої проблеми, коли хтось хоче відділитися від гурту й подивитися на щось своє.
У російському товаристві всі мають триматися купи, усюди і завжди. Тож встигаєш побачити щось одне за день. Спершу всі збираються, а це, ясна річ, розтягується у часі, бо хтось неодмінно хронічно спізнюється. Упродовж дня треба поїсти, випити кави, відвідати туалет, а рішення щодо кожного з пунктів ухвалюється гуртом. Насамкінець треба ж домовитися про ресторан, де всі вечерятимуть. Домовленості супроводжуються галасливими дебатами й гострими суперечками.
Фіни часто потішаються з любові шведів до ухвалення спільних, демократичних рішень. Зовсім як росіяни, от тільки останні не такі організовані, зате цікавіші, бо не бояться конфліктів, миттю стають у войовничу позу, бачачи, що вибір ресторану на вечір ось-ось піде під три чорти. Сварка, звісно, розтягує процес ухвалення рішень ще на довше, але ж як весело!
Якось я зі своїми друзями з Петербурга подалася до Швейцарії кататися на лижах. Мешкали ми в Женеві й щодня виїжджали щораз на інші лижні розваги. За кермом був Коля, який працює на фірмі Рено в Парижі, де вже встиг набратися західних звичок.
— Моє авто вирушає о дев'ятій ранку. Хто спізниться, залишиться вдома! — повідомляє він.
Коля дуже любить кататися на лижах і добре знає: єдиний спосіб зібрати всіх вчасно — погроза та шантаж. Я зі своєю фінською ментальністю цілком нормально сприйняла те, що пасажири повинні підлаштуватися під водія. Інші ж ледь не
