У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

Ринкова економіка розділила нас на людей першого й другого гатунку, на тих, що дають собі раду, і на тих, хто на це не здатний. Ті, що вихрапалися з усіх перипетій і зуміли побудувати нове життя своїми руками, державі нічого не винні. Вони стали людьми, спроможними думати самостійно і відстоювати свої інтереси. Оцього в Кремлі ніяк не збагнуть! Там вважають, ніби громадяни Росії і далі думають по-совковому.

Я згадала слова Алєксєєвої за рік. коли робила репортаж про феномен точкової забудови, тобто будівництва нових будинків у Москві на крихітних ділянках землі. Москва страждає від браку житла, тому щонайменший клаптик землі в середмісті коштує страшенно дорого. Потужні будівельні підприємства добувають дозволи на забудову крихітних ділянок, а потім просто прихоплюють ділянки сусідньої землі, щоб вигнати небосяги на 30-40 поверхів з елітними помешканнями. Але москвичам уже урвався терпець — вони організовуються у спілки, позивають будівельні компанії до суду чи просто здіймають галас усіма доступними способами.

— Це дало свій результат. Тепер випадків незаконної забудови стало менше. Звісно ж, будівництво не припинилося, однак влада почала пильніше придивлятися до будівельних фірм. Урядникам просто хочеться уникнути проблем з масою розгніваних мешканців міста, — пояснює один з активістів руху проти незаконної забудови Олександр Кульпін.

На думку Людмили Алєксєєвої, у Росії стає дедалі більше свідомих. упевнених у собі громадян. Але від появи свідомих громадян до Росії з справжніми партіями та функціональною партійною системою доведеться зробити ще немало кроків. Доки партії воюють з тінями, їхня енергія витрачається на обливання брудом одні одних, а не на співпрацю та пошук компромісів. Це цілком природно, бо ж їм не дозволено нічого вирішувати. Кремль не зацікавлений у спільному ухваленні рішень, Кремль сам прагне диктувати свою волю, одержуючи потім благословення Думи.

Навіть думка про регулярну зміну влади за результатами регулярних виборів наганяє на Кремль жах. А все тому, що в російській політиці той, хто програв, уже ніколи не зможе повернутися у владу. Колись на таких чекала смерть, заслання або ж монастир. Кому ж пощастило дорватися до влади, тримається за неї зубами.

Ось чому громадяни Росії на загал зовсім не цікавляться політикою. Така байдужість закономірна — однаково нічого не зміниться.

Та все ж на противагу багатьом іншим, які живуть в умовах часткових чи повних диктаторських режимів, росіян не оточує інформаційний вакуум — вони вільно подорожують світом і без жодних обмежень користуються інтернетом. Це не робить Росію повноцінним громадянським суспільством, однак створює умови до появи громадян з самостійним мисленням. Тож цілком можливо, що в словах Людмили Алєксєєвої таки є зерно правди...

Одного травневого вечора першого мого року в Москві я і мій хлопець зустрілися з друзями в парку Сокольники. Весняний вечір був теплим і ясним. Ми смакували шашликами та пивом на терасі одного з ресторанчиків. Нам було затишно й весело весь вечір, повз нас проходжувалися сотні москвичів.

Коли вже всі збиралися розходитись, несподівано виникла дискусія, яку лінію метра нам обрати. Я нічого не розуміла.

— Ми з Сергієм їдемо від станції Сокольники до Садового Кільця, а звідти до Добринінської. Що тут складного? — дивувалась я.

Виявилося, мова зовсім не про те, як кожному з нас скоріше дістатися додому, а про вибір спільного маршруту, аби якнайдовше побути ще разом.

У Росії найважливіше — бути разом. Спілкування з друзями та родичами ставиться на перше місце, воно понад усе й навіть не сприймається як пріоритет. Поняття quality time — час на спілкування з близькими та коханими — не існує, росіяни б його просто не зрозуміли. Бо ж ми завжди з близькими та коханими, щодня, а на роботу ходимо, щоб мати за що жити.

Запрошення у гості тут рідко буває формальною ввічливістю. Запрошують щиро й щиро радіють, коли гості стають на порозі. Росіяни люблять приймати гостей, бо це означає довгі посиденьки з бурхливими суперечками — найліпше, що може бути в світі. Заночувати потім у господарів — річ майже звична, без ночівлі забава закінчиться надто рано.

Щодо мене, то я волію прокидатися у своєму ліжку, тож зазвичай таки повертаюся додому після гостини в московських друзів. Щоразу мені доводиться делікатно випручуватися з обіймів господарів. Серце крається, дивлячись на їхні обличчя, доки я одягаюся. Вони завжди засмучені й розчаровані, хоч на годиннику п'ята ранку, і галасливі посиденьки тривають вже понад десять годин. А як класно було б прокинутися усім разом!

У гостях зазвичай частують закусками (розмаїті салати, холодна нарізка з язика та шинки, рибні консерви, сир з ковбасою — словом, усе, що можна знайти в холодильнику), на стіл ставлять сік, вино й горілку. Тоді всі сідають і спілкуються. Спілкуватися — означає розмовляти між собою, без упину й дуже голосно. Росіяни ненавидять мовчанку. Цим вони нагадують американців, та все ж тут існують істотні відмінності.

Якось на весільному банкеті мене посадили за стіл з американцями. За три години я вже була, мов вичавлена цитрина. — вони говорили, говорили, говорили... Замовкав один, розмову підхоплював інший. Головне не що мовиться, головне — не мовчати! Американці торохтіли про все, що на язик спливало, лиш би заповнити тишу. Якщо всі теми для розмови вичерпувалися, хтось починав оповідати про свій останній похід до супермаркету. Урешті-решт я так охляла, що весь банкет обернувся для мене запеклою боротьбою з утомою і спробами демонструвати хоч якусь зацікавленість.

Росіяни також полюбляють багато говорити, але надзвичайно рідко описують свої походи до супермаркету. Вони ведуть балачки про життя, кохання та смерть, про друзів і ворогів, близьких та рідних, про війну, насильство й жахи, про літературу, поезію і полтергейст, про пожежі, катастрофи й китайську міфологію. Вони ніколи не розмовляють про несуттєві речі, завжди захоплені темою бесіди.

Передусім росіяни дуже цікавські. Якщо ти єдиний фін за столом, приготуйся до навали запитань. У чому секрет лінії