У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен
Тож зовсім неважливо, за яку партію голосувати, — це ніяк не впливає на владу. Перші дві партії самі є владою, а решта не мають шансів бути почутими. На виборах у Росії віддають свої голоси 50-60 відсотків населення, але існує реальний ризик, що в майбутньому відсоток зменшиться і впаде нижче 50 відсотків. Російські виборці наділені здоровим глуздом, тож розуміють — влада не має наміру до них прислухатися.
Російські опозиційні партії стоять перед вибором: піти назустріч владі або ж поволі згаснути. Водночас багато політологів вважають, що опозиція змогла б одержати шанс, якби опозиційні сили зуміли об'єднатися.
«Можливості уряду утримувати владу не безмежні. Звичайно, владі вдається певною мірою фальшувати результати голосування, але ж не цілком і повністю. Твердження, ніби всі голоси в Росії куплені, грубе перебільшення», — сказав політолог Дмітрій Орєшкін, коли я брала в нього інтерв'ю перед думськими виборами 2007 року.
Іншими словами, власне опозиційні партії, набравши достатньо голосів, могли б пройти в Думу. Проблема в тому, що яскраві особистості опозиції — Григорій Явлінський, Ірина Хакамада, Михаїл Касьянов — не уживуться разом. Надто велике ego в кожного з них. Вони вже дискредитували себе в очах виборців, продемонструвавши більше зацікавлення власною кар'єрою, ніж майбутнім демократичної опозиції.
Явлінський, Хакамада і Касьянов — головні фігури російської демократії, які нічим не ризикують. Вони не виходять на вуличні демонстрації, не стинаються у двобої з Кремлем. Але така поведінка не дає підстав для зневаги — всі троє немало ризикують уже своєю безкомпромісністю у стосунках з Кремлем.
На вулиці виходять Ґаррі Каспаров, Едуард Лімонов і Володимир Рижков. Каспаров і Лімонов ставлять собі метою не так пройти в Думу, як створити щонайбільше проблем владі. Постійно організовуючи по всій Росії дисидентські марші — так звані марші незгідних, — вони змушують владу поводитися, наче переляканий слон: демонстрації розганяють з нечуваною і невиправданою жорстокістю, бо ж демократичний рух не становить жодної небезпеки для Кремля. У цьому сенсі Каспаров та Лімонов досягли значно більших результатів, аніж їхні кабінетні колеги Явлінський та Хакамада.
Та навіть якби опозиційні партії просочилися у Думу, це б не надто вплинуло на загальну ситуацію. Дума не є законодавчим органом у західноєвропейському сенсі цього слова, тобто інституцією, яка ініціює і ухвалює законопроекти. Завдання Думи — схвалювати пропозиції президентської адміністрації, що вона покірно й робить.
Даремно шукати влади в Думі, вона в руках президента. Дума не зуміла створити собі статус органу, обраного народом, як у президентських демократіях, тобто не стала противагою президентові. Натомість вона стала збіговиськом надзвичайно цікавих особистостей, які влаштовують у її стінах розкішні телевидовища на всю країну, кулачні бої та майстер-класи красномовства.
Депутати Думи мають високу платню, чудове житло і купу пільг. Насамперед вони здійснюють комерційну діяльність, тобто продають свої послуги в різних сферах суспільства. Лобіюють чиїсь інтереси, тусуються на численних вечірках. Однак не мають жодних реальних шансів впливати на діяльність уряду, не можуть, до прикладу, послати його у відставку. Це не їхня компетенція. Їм суджено лише схвалювати пропозиції Кремля та хіба що вносити якісь несуттєві поправки.
Політика в Росії — це бізнес. Той. кому пощастило бути обраним до Думи, вважай, забезпечив собі небідне майбутнє. Водночас обранець одержує доступ до інформації та каналів, які можуть виявитися надзвичайно корисними. Невипадково чимало депутатів Думи — відомі бізнесмени. Таким був й олігарх Борис Березовський до своєї втечі з Росії.
Інші суспільні діячі теж не проти посісти прибуткові робочі місця, які, до того ж, надають їм нового статусу в суспільстві, не вимагаючи навзамін жодної політичної відповідальності за ухвалення рішень. Кінорежисер Станіслав Говорухін, співак Йосиф Кобзон, дев'ятиразова чемпіонка світу з спортивної гімнастики Світлана Хоркіна, олімпійська чемпіонка з ковзанярського спорту Світлана Журова — усі вони засідають у російському парламенті.
Хоча мушу визнати, не так вже й відрізняється російська Дума від фінського парламенту.
— Бійки, скандали... наче й смішно дивитися на це, та водночас не полишає почуття сорому. Що світ подумає про нас? Дума в своїй нинішній іпостасі нікому не потрібна, — каже Валерій Кіяшко, російський виборець, кадровий офіцер. Я брала інтерв'ю у нього вдома, на кухні, напередодні парламентських виборів 2007 року.
Тому й не вірять росіяни у своїх народних обранців, зате вірять у президента. Це мудро. Президент — єдина сила в Росії, здатна щось реально змінити.
Спонукати до якихось дій та змін політичним шляхом — справа безнадійна, сама ідея мертвонароджена. Змін натомість добиваються, вибудовуючи стосунки з владою. Хто не бажає визнавати влади, відразу опиняється на маргінесі — це і є проблемою Явлінського та Хакамади.
Іншими словами, треба всіма можливими засобами не допустити побудови громадянського суспільства в Росії.
— Дурниці, — ледь не спалахує Людмила Алєксєєва, голова російської Гельсінської групи, російська гранд-дама в питаннях щодо дотримання прав людини.
Я зустрічалася з нею навесні 2007 року з приводу маршів незгідних. Алєксєєва, якій уже за вісімдесят, приймала мене в своєму просторому помешканні в самому серці Москви, поблизу Старого Арбату. Ця поважного віку жінка очолювала Гельсінську групу ще за часів Союзу. Це людина без тіні страху, яка вірить у перспективи дисидентського руху в Росії. Вона говорить довго й грунтовно, але її думки гострі, мов бритва:
— Росіяни ніяк не збагнуть, ЩО таке демократія і як їхня виборча поведінка пов'язана з владою. Та росіяни навчилися принаймні одного: відстоювати свої інтереси. Народові не потрібна демократія — поки що... Але вони вже хочуть мати змогу розпоряджатися своїм життям. З'явилися спілки автомобілістів, людей, які постраждали від квартирних ошуканств і таке інше...
Важке пострадянське життя в безжальних умовах ринкової економіки добре загартувало певну категорію громадян. Настане
