У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

Реєстраторка повелася, як на неї, цілком логічно — «перестрахувалася», убезпечила себе від зайвого клопоту. їй легше було вигнати мене вночі на мороз, аніж потім одержати прочуханку від свого начальства за те. що неретельно дотрималася правил. Росіяни навіть слово мають на означення цього феномену — перестрахуватися, тобто врятувати свою шкіру.

Іноземному журналістові в Росії треба приглядатися до людей першої групи і вчитися від них, як виживати в цій країні. Через спроби і помилки...

Щиро кажучи, чхати я хотів на політику! Єдине, що мене цікавить саме цієї миті, — як заробити грошей і вибудувати своє життя. Я ж знаю, що ще багато років жодної демократії ми не матимемо, то навіщо надаремно витрачати сили й енергію, — каже Петро, ліниво видмухуючи носом цигарковий дим.

Петрові або ж Пєті, як його кличуть друзі, двадцять шість, історик за освітою, походить з родини вчених, власник успішного маркетингового підприємства в Москві. Зустрічаємося ми не надто часто, бо обидвоє дуже зайняті. Однак підтримуємо стосунки відтоді, як я брала в нього, молодого російського бізнесмена, інтерв'ю. Петра все цікавить. Зокрема Фінляндія і те, як вона зуміла побудувати стабільну демократію і розвинену ринкову економіку, зберігши добрі відносини з Москвою.

— Ви суперові! — полюбляє він казати. — Все робите правильно. Естонцям варто у вас повчитися!

Ми сидимо в улюбленому ресторані Пєті Антрекот на Нікітському бульварі в центрі Москви. Тут вишуканий інтер'єр, заможні клієнти. Проте не нувориші. Середній клас у Росії постійно набирає потуги, дедалі більше людей живе в достатку завдяки нормальній роботі.

Пєтя один з них. Звісно, син вченого мав кращі за інших стартові умови, але свою фірму він створив цілком самостійно. Пєтя кремезний чоловік майже двометрового зросту з поголеною головою та косичкою на потилиці. Він їздить на Harley Davidson, носить мішкуваті джинси й футболку, що незвично для Москви, де дуже важливо мати репрезентативний вигляд. Однак Пєтя виробив собі власний імідж. Звичайно, він ретельно продуманий, а тому й справляє позитивне враження.

Пєтя — один з моїх улюбленців, людей, з якими я люблю порозмовляти про російську політику. Освічений, з ліберальними поглядами, інтелектуал, об'їздив пів світу. І водночас дуже російський. Пишається своєю країною. І реаліст.

— Я хочу жити в нормальній країні. У країні, де підприємцеві не треба годинами вистоювати у черзі в податковій інспекції, щоб сплатити податки. Я знаю, як живеться на Заході, і сам дуже прагну жити в такому суспільстві. Але sorry — тут це не працює. Принаймні поки що...

На думку Пєті, у Росії ще нема благодатного грунту для демократії, бракує відповідної культури.

— Демократія передбачає компроміси. А ми в Росії не маємо культури компромісів. Тут панує право сильнішого.

Незважаючи на це, Пєтя дивовижний російський виборець — він щиро вірить, що ходити на вибори — важливо. Відколи став повнолітнім, не пропустив ще жодних. І надалі теж не має наміру їх ігнорувати.

— Я вважаю, що треба брати участь у голосуванні, хай навіть мої партії не мають жодного шансу на обрання. Я голосуватиму в будь-якому разі. Це справа принципу — демократію треба підтримувати, навіть якщо вона слабка.

Водночас Пєтя хоче, щоб зберігався статус-кво. Як громадянин, він може їздити, куди хоче, і думати, що хоче, і цього йому поки достатньо.

— Чесно кажучи, я сподіваюся, що жодних великих змін з приходом нового президента не відбудеться. Як на мене, хай би все залишалося так, як є. О'кей, ми не маємо демократії, як на Заході, зате я можу казати й думати, що мені заманеться, можу їздити, куди заманеться, можу заробляти гроші. Мені цього достатньо. Найменше мені хочеться революцій — революції в Росії завжди закінчуються однаково...

Багато росіян міркують так само, як Пєтя. Тобто для них стабільність важливіша за демократію. За останні вісім років життя хоч трішечки стало передбачуваним, досі росіяни такого не знали.

Більшості громадян Росії демократія ще видається зайвою розкішшю. Всі їхні помисли спрямовані на те, аби вижити, упоратися з сірими буднями, спробувати ояскравити їх. З тієї свободи, яка була за Єльцина, росіяни глузують: нащо вона здалася, якщо в країні суцільний бардак?

Це одна з причин, чому демократичний рух у Росії такий слабкий. Громадяни не мають довіри до демократів. Росіяни не хочуть виходити на вулиці й протестувати, вони хочуть лише вчасно одержувати свої зарплати й пенсії.

Зневага до політиків безмежна. І це мас своє пояснення. Найголовніша причина — у Росії нема хоч мінімально ефективної партійної системи.

На Заході більшість партій народжується внаслідок суспільної активності. Скажімо, певна суспільна група прагне відстояти свої інтереси, борючись водночас проти несправедливості. Найкращим прикладом є робітничий рух, найдавніший політичний рух Фінляндії. Вимоги робітників бути справедливо представленими в суспільстві загрожували інтересам привілейованих суспільних станів. Однак після громадянської війни 1917-1918 років антагоністи поступово навчилися співпрацювати й іти на компроміс — саме так і робиться політика. Щойно з'являлися нові політичні питання, створювалися нові партії. Деякі тримаються на політичній арені й донині, як-от, партія зелених.

У Росії ніколи не було партійної системи. Нинішні партії виросли не з народних рухів — їх клепає або Кремль, або якийсь геній популізму, що надумав зробити на цьому кар'єру.

Партії Росії можна умовно розділити на три групи:

— Провладні партії — по суті, продовження Кремля (Єдиная Россия і Справедливая Россия).

— Опозиційні партії, які узгодили свою роль з Кремлем (ліберал-демократи, комуністи).

— Власне опозиційні партії, які успішно замовчують підконтрольні Кремлеві ЗМІ (Яблоко).

Є своєрідні «межові» партії. Наприклад, Союз правих сил критикує Кремль, однак його фінансує