У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

Усе це я дуже добре засвоїла ще до свого російського телевізійного дебюту, тож зі шкіри пнуся, щоб сказати за час програми якнайбільше. Звісно, я ніякий не експерт у питаннях фінляндської пенсійної системи чи в питаннях, які стосуються пам'ятників полеглим воїнам, але яке це має значення! Я тараторю, аж дим куриться! І хоча мене уривають і перебивають, я так-сяк, видно, даю собі раду, бо вже за кілька тижнів мені знову телефонують і запрошують до участі в тій же програмі.

Інша річ, якої треба навчитися в Москві, як найспритніше обійти чергу. Черги тут всюди. Щоб не простояти весь день, треба збагнути, як вони функціонують.

Найпростіший спосіб — залагодити свої справи через, скажімо, туристичне бюро або ж посередника, який за окрему плату постоїть у черзі замість тебе. Я, зазвичай, замовляю квитки на потяг у туристичній агенції. Це трохи дорожче, але я плачу за зручність: квитки доставляють до мого помешкання. Така ж схема працює і з квитками в театр чи оперу, хоча нагальної потреби в цьому немає, бо в Москві на кожному кроці можна побачити кіоски з написом

Театральна каса. Завдяки цій чудовій системі, завжди й в будь-якому кінці міста можна довідатися, які йдуть театральні чи циркові вистави; часто — від дуже обізнаного персоналу. Ще й купити квитки. Неймовірно зручно. Звісно, схожа система може функціонувати тільки в такій країні, як Росія, де зацікавлення культурою настільки велике, що вигідно понаставляти кіосків по всьому місту.

Та бувають ситуації, коли доводиться самому відстояти чергу. Якось мені треба було зареєструвати для участі в великій міжнародній виставці собак тітчиного далматинця. Тітка останньої миті вирішила взяти участь у виставці. Тож останнього реєстраційного дня по обіді я подалася до кінологічного клубу.

У клубі не було де яблуку впасти. У самому кінці коридору виднілися замкнені двері — за тими дверима проводилася реєстрація. Черги розгледіти мені не вдалося, але це лиш означало, що люди стоять у черзі на російський манер — тримають за собою місце. Моє місце, звісно, останнє...

За сорок хвилин чекання двері відчинилися й зачинилися тільки двічі. За годину прямий радіоефір, я могла на нього спізнитися. Альтернатива — плюнути на собачу виставку.

І тоді я — морду клином! — рушила твердим кроком до дверей, відчинила, підійшла до тітки за столом і зареєструвала далматинця. Ніхто й слова мені не сказав. У деяких випадках допомагає лише виняткова нахабність. Але при цьому має панувати суцільний хаос, щоб ніхто в черзі не помітив, який ти зух, і не з'їв тебе живцем...

Корисно знати деякі правила стояння у черзі. Наприклад, на залізничних вокзалах звична річ, коли людина відходить на десять-п'ятнадцять хвилин і просить того, хто стоїть попереду, приберегти їй місце в черзі. Тож часто черга, яка видавалася зовсім нестрашною, непомірно розтягується, що ближче підходиш до каси. Отоді треба бути надзвичайно пильним і не дозволити, аби хтось протиснувся повз тебе — таке часто трапляється біля самого віконечка. До того ж, не варто ловити ґав, треба зуміти блискавично захопити увагу дами по той бік скла, інакше вона обере когось іншого.

Якщо стоїш у черзі до якогось російського чиновника, скажімо, в нотаріальній конторі чи в податковій службі, без певної дози улесливості й нахабства не обійтись. Насамперед нізащо не можна вірити чиновникові на слово, коли він чи вона просять почекати «кілька хвилин». Чекати можна вічність — чиновниця не помічатиме вас, бо має справи важливіші, розмовляє по телефону, наприклад, зі своєю донькою.

Найулесливішим голосом, на який лиш здатна, я покірно запитую, чи не було б можливо залагодити мою справу негайно; мені страшенно незручно, але саме сьогодні я жахливо поспішаю, якби Ви були такі ласкаві зробити для мене виняток... Наша секретарка в офісі переконана, що такий метод діє лише тому, що я іноземка і розмовляю російською з акцентом. Що б не казали, у міру підсолоджені лестощі часто дають свої плоди, і справу, на яку інші потратять годину, можна вирішити за п'ятнадцять хвилин.

У Москві треба навчитися передбачливості. Вибираючись до міста, не забути покласти до кишені жмут дрібних банкнот. Шофери таксі, кіоскери, бармени ніколи не мають решти в касі й реагують здивовано та роздратовано, коли намагаєшся заплатити за невелику покупку п'ятсотрублевою банкнотою (приблизно чотирнадцять євро). Навіть продавці великих супермаркетів стогнуть і закочують очі, якщо не можеш заплатити так, як їм зручно.

Банкомати переважно видають банкноти на п'ятсот і тисячу рублів. Щоразу, знімаючи гроші, вирушаєш на пошуки закладу, де їх розміняти.

Єдине місце в Москві, де ніколи не виникає проблем з розміном, метро. Чомусь там завжди мають дрібні на решту. Тому після банкомата пряма дорога до метрополітену.

Сама я часто розмінюю гроші у великих універмагах. Незважаючи на важкі зітхання й закочування очей, я вперто розраховуюся банкнотами великого номіналу. На запитання, може, я таки маю дрібніші гроші, брешу й оком не зморгну, — не маю... Дрібні купюри дуже цінні, для іншого згодяться, я ними не розкидаюся у супермаркетах, де все ж таки можливо отримати решту, хоч як би продавцям не хотілося її віддавати.

Усе це постійно треба тримати в голові, щоб давати собі раду з московськими буднями. І це не дурниці — без сотні чи п'ятдесятки таксі не спіймаєш, бо більшість так званих таксистів приватники, які підробляють ліваком. Важко сподіватися, що вони клопотатимуть собі голову дрібняками на решту.

Полювання за дрібними грошима поступово входить у звичку, і вже не замислюєшся про це, доки не поїдеш у відпустку додому, до Гельсінкі, а там, виявляється, УСІ мають чим віддати решту. І не треба думати, як зберегти дрібні купюри в гаманці. Неймовірно... і майже нудно...

«Земля наша велика й багата,

та нема в ній порядку.