У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

Я промовчала, однак довго не могла отямитись. Продати нерухомість заради одного вечора! Це ніяк не вкладалося у моїй раціональній фінській голові. Я ж порівняно з ними багата людина! Тому я не розумію, як можна ледве зводити кінці з кінцями й постійно намагатися зберігати бездоганний фасад, удаючи, ніби все у вас «нормально». Усе так, як має бути. Кожній нормальній молодій парі мусить бути по кишені Rolls Royce, власний конферансьє і вечеря з чотирьох страв на тридцять осіб.

Головне не те, як є, а те, який ти маєш вигляд збоку. Це зовсім не означає, що люди не розуміють реального стану речей. Просто про це не говорять. Фасад добре виконує свою функцію, доки хтось не зазирне з тилу. Позірна гідність — понад усе, байдуже, можеш ти собі це дозволити чи ні.

Росія — країна, де відкрито говорять про багато речей, які є табу у Фінляндії: зарплатня, хвороби, смерть. Тут можуть дискутувати на екзистенційні теми з цілком незнайомими людьми. Тут пристойно поцікавитися, скільки заробляє співрозмовник. Абсолютно нормально розмірковувати вголос про своє ставлення до Бога. Але говорити про суму ресторанного рахунку — зась...

Приземлившись на летовищі в Шереметьєво в Москві, я біжу, ледь не шпортаюсь, бо треба встигнути першою — це найголовніше.

У вузькому проході до паспортного контролю я мчу з елементами слалому поміж фінськими бізнесменами. Іноді штурхаю то одного, то іншого, тоді навздогін летять ущипливі коментарі. Та мені байдуже — час квапить.

Я збігаю східцями до паспортного контролю, біля якого в цей час здебільшого майже порожньо — за умови, що бігла я достатньо швидко... Ось-ось має приземлитися китайський рейс. Тепер лише одне має значення: встигнути поперед китайців. Інакше стояти в черзі не одну годину, бо російські прикордонники, як і їхні європейські колеги, дуже прискіпливо перевіряють усіх пасажирів з вузькими очима і смаглявою шкірою.

Ось тільки в Росії така перевірка вдвічі довша, ніж будь-де інде. Чинуші на паспортному контролі, коли виростає черга, не роблять жодної спроби працювати ефективніше чи принаймні покликати підмогу. Хай собі стоять! Немає нічого нормальнішого, аніж стояти в черзі...

Загалом буденне життя в Москві зводиться до одного: передбачати проблеми і вчасно їх уникати. Щасливий, хто має такий талант, особливо в час-пік у метрі. Московське метро розраховане на кілька мільйонів населення, та аж ніяк не на п'ятнадцять, як нині, — переходи надто вузькі. Коли з двох напрямків одночасно прибувають потяги, і сотні людей викочуються з обох перонів на центральну галерею, наслідок неминучий: несусвітна тиснява.

Тому я навчилася бігати, до того ж, бігати швидко! Якщо я бачу, що водночас з моїм потягом підходить інший, я мчу щодуху до ескалатора, доки людська юрба не здушила мене звідусіль. Щастить лише тоді, коли я вчасно встигла протиснутися до дверей у напхом напханому вагоні й зуміла вистрибнути з нього, тільки-но відчинилися двері.

Пильності в Москві не можна втрачати ні на мить, інакше пропадеш. Нічого тут не дається задурно, ні на роботі, ані на вулицях, бо це місто — цитуючи старий радянський фільм — сльозам не вірить. Москва безсердечне місто, позбавлене сентиментальності, де люди борються за виживання і заклопотані лише одним — зароблянням грошей. «Деньги, деньги, деньги», — вицокують підбори асфальтом Тверської і начищені лаковані черевики Большою Якиманкою.

Люд шалено квапиться. У Нью-Йорку, замість обганяти юрбу чи проштовхуватися у черзі, воліють перечекати десь збоку. У Москві ж треба навчитися якнайшвидше орудувати ліктями, інакше опинишся у кінці черги та так там і залишишся.

Російське суспільство винагороджує прудких та нахрапистих. Я збагнула це, коли вперше в житті брала участь в телевізійному ток-шоу Времечко на третьому каналі.

Ведучі програми відмовляються повідомити мені заздалегідь, про що вестиметься дискусія, але я припускаю, мова піде про перенесення пам'ятника в Естонії. І маю рацію, як виявилося. Не передбачила хіба одного: від мене очікують ще й докладного звіту про фінляндську пенсійну систему для ветеранів війни.

Нічого не вдієш, треба давати собі раду в цій ситуації, коротко розповісти, як. на мою думку, вона функціонує. Реагувати доводиться блискавично, загавишся на дві секунди, і слово передають іншому. Я дуже стараюся, але ж це моя перша участь у російському ток-шоу, тож російські учасники програми з легкістю, яка немилосердно дратує, навально обходять мене (ставитися поблажливіше до іноземки, яка не розмовляє російською, наче рідною їм, звісно, навіть на гадку не спадає). Головне в дебатах — говорити всім разом, нікого не слухаючи, й перекричати співрозмовників. Нічого особистого! Просто росіяни мають іншу культуру дебатів, аніж ми. Тому, хто не наважується перервати оратора чи говорити хором разом з ним, не дадуть прийти до слова.

Одне з найпопулярніших у Росії ток-шоу називається Воскресный вечер, веде його відомий журналіст Володимир Соловйов. Зазвичай він розставляє двох або трьох політичних супротивників кожного за свій пульт і нацьковує їх один на одного, наче філіппінських бойових півнів. Коли до участі запрошують популіста, депутата Думи Володимира Жириновського — це справжня розвага. У досконалому володінні технікою ведення дебатів йому немає рівних, він здатний виголошувати монолог багато хвилин поспіль, не переводячи подиху, до того ж, нарощуючи тон аж до крику.

Сам Соловйов з неприхованим задоволенням уриває своїх гостей короткими лекціями на тему, що він думає з приводу проблеми, яка обговорюється. Для мене незбагненно, навіщо ведучий програми краде час запрошених людей, щоб розпатякувати про те, у чому експерт не він, а його гості. Мені це незрозуміло, але що з мене взяти — я ж тупа фінка... Єдиний вихід для гостей — самим урвати Соловйова, щоб взяти слово.

Головне — говорити, не замовкаючи, не сподіватися, що хтось добровільно надасть тобі слово. Мовчазну людину в Росії вважають не загадковою чи схильною до філософування, а диваком, трохи несповна розуму.