Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

На початку квітня я поїхав у Рованіемі до генерала Дитля з візитом у відповідь. З його резюме про становище на північному войовищі стало зрозуміло, що співвідношення сил між російським і німецьким військами — включно з фінськими частинами на правому фланзі — значною мірою вирівнялося. Інакше кажучи, не існувало достатньої для наступальних дій кількісної переваги. А щодо стосунків між фінами й німцями в Лапландському лені, місцеві посадовці поінформували мене, що треба віддати належне ставленню німців до населення й посадовців.

Коли я повернувся до Ставки, туди почали надходити тривожні звістки зі Свірського фронту, де росіяни чималими силами пішли в наступ на наш плацдарм. Нападники, очевидно, сподівалися на те, що наступ під час найбільшого бездоріжжя поставить оборонців у критичне становище. І справді, рідка мережа доріг на півночі від Свірі під час розталі наприкінці зими стала майже непроїзною. Настав критичний період, під час якого неодноразово здавалося, що ми мусимо здати плацдарм. Однак після важкого бою становище стабілізували, а до 21 квітня відновили первинну лінію фронту на всій довжині.

З’ясувалося, що російська 7-ма армія, яка оперувала на Свірській ділянці, від січня діставала чимале підсилення й на час початку наступу складалася із 6 дивізій і 4 бригад. Хоч дані про втрати ворога були непевними, можна стверджувати, що наступ дорого йому коштував і він відчув, що фінляндська армія не втратила боєздатності.

Схожа «бездоріжня битва» відбулася між 24 квітня й 23 травня на Кестеньзькій ділянці, де оборону тримали дві дивізії ІІІ корпусу. Там росіяни посилили своє угруповання двома дивізіями і такою самою кількістю бригад. Вони загрожували обхідним маневром єдиній підвізній дорозі корпусу, яка пролягала в слабко забезпеченій лісовій глушині. Хоча це войовище належало до ділянки, за яку відповідав німецький командувач, я відчував неспокій за підсумок цих боїв, і то не лише з оперативних міркувань. Тепер німці теж попросили про фінську підмогу, але попри напружене становище й усвідомлення того, що серйозна невдача на півночі поставила б усю фінляндську оборону у важке становище, я не міг задовольнити їхнього прохання.

Натомість я не мав нічого проти того, щоб 163-тю піхотну дивізію було повернуто німцям, а надто що за домовленістю з генералом Дитлем до мене повернулася фінська 6-та дивізія, дислокована в Каяані. У середині травня німецьку дивізію перевезли до Лапландії. Ця формація, зібрана з мешканців Берліна і його околиць, незважаючи на велике бажання, мало що змогла досягти на Свірському фронті. Це було нелегко для берлінців і брандербузців, які геть не знали умов карельської місцевості, і до того ж не мали практичності і вправності, які натреновані у фінів з дитинства.

Після того як 163-тю піхотну дивізію було скеровано на північ, не лишилося жодних німецьких частин на півдні від межі Оулуярві–Мійноа. Ми зробили великий крок у бік розділення, якого я прагнув аж від початку війни.

За допомогою підсилення, яке генерал Дитль надав ІІІ корпусу, вдалося врешті-решт зупинити наступ ворога на кестеньзькій ділянці й відновити первинну лінію фронту. Втрати росіян і тут були великими. Їхня ідея пробитися чималими силами крізь лісову глушину підвізною дорогою, яку вони прокладали під час маршу, продемонструвала ініціативність і безстрашність. Але тепер, як і під час Зимової війни, росіяни не дозріли до таких операцій.

Навесні 1942 року у військовій адміністрації окупованих районів було запроваджено певні зміни. Інспектором став полковник Котилайнен, який від січня вмілою і твердою рукою опікувався адміністрацією Східної Карелії. Виявилося, що то був продуманий хід, який водночас дав мені змогу зблизька стежити за роботою військової адміністрації.

Головні сфери цієї діяльності у Східній Карелії заслуговують на висвітлення.

Коли 1941 року фінське військо займало частини Східної Карелії, воно заходило на терен, дуже пошкоджений війною, але ще більше — руйнацією, яку під час відступу здійснили росіяни. Як і на інших войовищах, тут теж було застосовано тактику випаленої землі, яку започаткував совєтський уряд. Це означало вивезення людей і знищення населених пунктів, транспортних сполучень і рухомого майна в разі, якщо його не вивезли раніше.

Що стосується евакуації, цей захід вдався лише частково. Карелам, які в довоєнні роки не стали жертвами масових виселень, не хотілося залишати рідний край. Багато хто затягував від’їзд настільки, що воєнні дії встигли унеможливити евакуацію, або ж люди ухилялися від вивезення, переховуючись у лісах. Тим, хто лишився, надавали право повернутися в рідні місця або, якщо цьому ставала на заваді близькість фронту, їх оселяли в таборах. Таким чином, там залишилася чверть первісної кількості населення, тобто загалом 90 000 осіб, з яких половину становили карели, а решту — здебільшого люди, виселені із центральних частин СССР. Найкращих і найпрацездатніших було закликано на військову службу чи депортовано, тож більшість становили старі й наймолодші люди.

Більших успіхів росіяни досягли в руйнуванні й вивезенні рухомого майна. У колгоспах переважно не лишилося коней і худоби, а запаси зерна було або спалено, або вивезено. Влада полишила населення надголодь. Із сіл вона встигла знищити лише деякі, а ось міста і промислові селища зазнали великої руйнації. Підсумком особливої ретельності, з якою було понівечено міста Петрозаводськ і Кондопога, стало те, що із житлової площі першого лишилася половина, а другого — заледве 20 %. А що п’ять із семи електростанцій було зруйновано, а із сімох великих лісопилень лише одна збереглася в сякому-такому робочому стані, промисловість фактично було виведено з ладу.

Відсутність місцевої адміністрації і ладу в економічному житті поставила окупаційну владу перед непростим завданням, виконання якого на основі спеціальних інструкцій вона спочатку поклала на командувачів корпусів і дивізій. Відповідно до них систему врядування окупованого терену треба було якомога більше наблизити до наявної у Фінляндії. Інструкції наголошували, що варто вживати таких адміністративних заходів, щоб вони оприявнювали і східнокарельським жителям, і за кордоном, що Фінляндія хоче підвищити добробут незалежно від національності чи політичних переконань мешканців. Населення треба було спонукати з власної волі долучатися до продуктивної праці.

Ці принципи передбачали довірчу взаємодію з людьми. Уже перші контакти вселили більше надій на це, ніж ми наважувалися сподіватися з огляду на вказівки щодо партизанської війни, які всупереч міжнародним нормам дав совєтський уряд. Ні з карельською, ні зі слов’янською частиною населення не виникло жодних непорозумінь.

Однією з ознак доброї взаємодії був створений у січні 1942 року для допомоги начальникові військової адміністрації дорадчий комітет, до членів якого головнокомандувач запросив деяких корінних карелів. Цей комітет, який