Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
Першим і найважчим завданням військової адміністрації стала організація постачання харчових продуктів. Коли військо рухалося Східною Карелією, потребу в харчуванні цивільного населення спершу доводилося задовольняти лише з армійських складів. Унаслідок того, що з харчових продуктів, призначених для розподілу, довелося обмежитися найпотрібнішим і найлегшим для транспортування, пайка борошна стала удвічі більшою, ніж у Фінляндії, та й пайка цукру теж трохи зросла. Врожаю у Східній Карелії за сільськогосподарський рік 1941–1942 вистачало лише на 120-грамові пайки хліба на день. Тому постала доконечна потреба передати з невеликих фінляндських запасів стільки, щоб пайку хлібних злаків можна було збільшити втричі.
Коли 1942 року вдалося відновити хліборобство й тваринництво і рільники зауважили, що результати їхньої праці справді йдуть їм на благо, ситуація з харчовими продуктами покращала. Від колгоспної системи довелося відмовитися внаслідок нестачі сільськогосподарського інвентарю й робочої сили, а також відрази, яку вона виклика́ла. Натомість від кінця зими 1942 року придатну для обробляння землю було тимчасово передано в приватне користування. Із часом це здобувало дедалі більше популярності. Навесні 1944-го в користуванні було понад половина оброблюваної площі, або приблизно 20 000 гектарів. Тішило, що постійно збільшувалося поголів’я худоби, і навіть настільки, що на кінець третього року окупації воно відповідало потребам населення.
Цих результатів не вдалося б досягти без добрячої допомоги з Фінляндії сільськогосподарським інвентарем і плідниками, а також без різнобічної діяльності, яка полягала в наданні консультацій, влаштуванні курсів, створенні спеціальних гуртків, які збирали молодь і заохочували її до ініціативності. Спільні зусилля поступово допомогли утримувати харчові пайки у Східній Карелії на такому самому рівні, що й у Фінляндії, а в деяких випадках — навіть на трохи вищому. Це стосувалося також видавання тютюну, гасу й карбіду.
Промислові підприємства лежали в руїнах, а тому не було змоги організувати для населення працю на заводах і фабриках, але з другого боку, на заваді широкому виробництву ставав брак робочої сили. Щоправда, вдалося довести до ладу деякі електростанції, лісопильні й інші невеликі підприємства, але більшість потрібної промислової продукції доводилося привозити з Фінляндії. Що стосується трудової повинності, приписи у Східній Карелії були такі самі, як у нас.
Економічне зростання оприявнилося і в товарообміні, який розпочався після того, як чотири розподільники, одні з найбільших у Фінляндії, створили монопольне товариство з магазинами на всьому окупованому терені. Це підприємство, назване акціонерним товариством «Вако», змогло збільшити продаж від 17 мільйонів марок 1941 року до 297 мільйонів 1943-го. Товариство мало готель і ресторан, заклало кілька підприємств харчової промисловості, а ще дало населенню змогу продавати власні вироби за його посередництвом. Зі своїх прибутків «Вако» робила великі пожертви, зокрема лише завдяки ним функціонувала створена в Петрозаводську реміснича школа.
Фінляндський Червоний Хрест організував роздавання населенню великої кількості одягу і взуття. Щоб зменшити їх нестачу, було створено муніципальні заклади рукодільної праці і влаштовано курси, крім того, східнокарельська людність отримала трофейне вбрання і взуття. Приватні кампанії, проведені у Фінляндії з метою забезпечити дітей одягом, дали втішні підсумки.
У розпалі війни й за важкої ситуації з харчовими продуктами теж було нелегко втілити в життя програму охорони здоров’я, яка відповідала б фінським вимогам. Ще влітку 1941-го я попросив Фінляндський Червоний Хрест підготуватися до цієї нової діяльності, і коли восени того самого року було створено окружну управу для Східної Карелії, ця організація могла там братися до праці. У Східній Карелії вона створила два загальні шпиталі, дві дитячі лікарні, туберкульозний диспансер, психіатричну лікарню, 10 медпунктів з пологовим відділом, а також 14 поліклінік. Ці заклади, більшість з яких виросла за кілька тижнів, з’являлися в міру того, як просувалося наше військо. Для хірургічного лікування були військові й польові шпиталі. Загалом одне лікарняне ліжко припадало на 87 мешканців, тимчасом як відповідне співвідношення у Фінляндії становило 1:156.
До послуг населення було кілька патронажних сестер, робота яких мала вирішальне значення в боротьбі з епідеміями. Кількість щеплень проти черевного тифу, висипного тифу, віспи й дифтерії сягла багатьох десятків тисяч, і це запобігло поширенню пошестей. У цій праці неоціненну користь дала центральна лабораторія, яку подарував Фінляндський Червоний Хрест. У процесі боротьби з туберкульозом третина людей пройшла рентгеноскопічне обстеження, а крім того, кільком тисячам зробили щеплення.
Енергійні заходи потрібні були для боротьби з рахітом, поширеним у Східній Карелії. Упродовж двох зим війни всім дітям шкільного віку видавали, крім вітамінних таблеток, разову дозу концентрату вітаміну D. Завдяки цьому та збільшеним нормам харчових продуктів швидко поліпшувався стан здоров’я дітей, що можна було зауважити й зі статистики смертності серед немовлят. Кухні в кожній школі забезпечували дітей гарячою їжею раз на день. Школярі перебували під лікарським наглядом, не забували навіть про лікування їхніх зубів.
Окупаційна влада мусила подбати і про освіту. У листопаді 1941 року функціонувало близько 50 загальноосвітніх шкіл для карельського населення, і поступово ця кількість зросла до 112. У них навчалося приблизно 10 000 учнів. Крім того, у Петрозаводську були ліцей зі спільним навчанням і вища народна школа, а ще існували семінарські курси. Багато молоді мало змогу вступити до фінляндських навчальних закладів різного рівня. Було забезпечено й навчання російською мовою в 15 школах для 3000 учнів. До послуг населення працювало 110 бібліотек.
Релігійні справи було врегульовано відповідно до мого наказу, який гарантував свободу віровизнання й забороняв релігійну пропаганду. Величезна більшість населення записалася до греко-католицької церкви[41], що, як і євангелічно-лютеранська, діяла цілком незалежно від фінляндської.
Важке й делікатне завдання полягало в тому, щоб знайти належний спосіб для впровадження правового захисту і судочинства, адже, звичайно, неможливо було застосовувати закони й постанови Совєтського Союзу. Правовий лад Фінляндії нова влада теж не могла механічно перенести сюди. Засадничі правові норми було затверджено наказом головнокомандувача або інструкціями, які давав начальник військової адміністрації від імені головнокомандувача.
Що стосується карного права, не було іншого варіанту, ніж упровадити наявне у Фінляндії кримінальне законодавство, яке застосовували незалежні військові суди. А основою приватно-правового судочинства стала система мирових суддів, яка походила із царської доби і згідно з якою першою судовою інстанцією цивільного судового процесу був мировий суддя. Існувало правило, що мировий суддя мусив мати компетенцію фінляндського судді.
Наступною
