Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
Приблизно в той час генерал Ерфурт, очевидно, з ініціативи генерала Дитля, знову порушив питання підпорядкування мені німецьких сил у Лапландії. Йому й цього разу довелося доповісти начальникові, що після обміну думками я не виявив зацікавлення цією ідеєю. Інакша позиція була б неможливою вже з огляду на те, що німці дуже обстоювали ідею наступу на Мурманську залізницю. Якби до такої операції ми вдалися під орудою фінського головнокомандувача, Фінляндії — незалежно від того, яке військо брало б у ньому участь, фінське чи німецьке, — довелося б відповідати за ту операцію і її політичні наслідки. Крім того, очільник німецької лапландської армії обіймав командування на відтинку норвезького узбережжя Північного Льодовитого океану. Якби генерала Дитля підпорядкували мені, я мусив би відповідати за воєнні дії німців і на тій норвезькій ділянці, куди німці прийшли не як побратими, а як інтервенти, правом переможця.
Генерал Дитль, який після Першої світової війни у званні майора подав у відставку, щоб працювати лісівником, був приємною особистістю і зважав на наші позицію й побажання. Завдяки своїй жвавій і лицарській натурі він здобув багато друзів у Фінляндії і велику популярність серед лапландців.
Натомість коли німці висунули ще одну ініціативу, пов’язану з операцією, що збігалася з інтересами фінів чи навіть була потрібна для цих інтересів (відвоювання островів Суурсаарі, Лавансаарі й обох Тютярсаарі у Фінській затоці), ми порозумілися. Суурсаарі росіяни вже одного разу залишили, коли йшли з Ганко, після чого його зайняв слабкий фінський загін. Однак на початку січня 1942 року СССР раптовою атакою повернув собі Суурсаарі, а далі міцно тримав його в руках.
Незабаром стало очевидно, що німцям бракує війська і на їхню участь у цій операції не варто сподіватися. Острови треба було відвойовувати самотужки. Якщо Суурсаарі опиниться в руках фінів, ми могли б створити там важливу для протиповітряної оборони столиці й південної Фінляндії станцію повітряного стеження, а водночас росіяни втратили б базу легких військово-морських сил. 9 березня я вирішив: наступу на Суурсаарі й обидва Тютярсаарі бути.
Здобуття Суурсаарі було важкою і складною операцією. Віддаль до острова від найближчої бази, міста Котка, становила понад 40 кілометрів. До того ж здавалося, що через двадцятикілометрове суцільне крижане поле навколо нього неможливо туди дістатися непомітно й несподівано атакувати. А щоб успішно здійснити операцію, конче потрібен був саме елемент раптовості. Ми мали також брати до уваги небезпеку, що у війська після тривалого нічного маршу на лижах не залишиться сил на те, щоб форсувати скелясті береги Суурсаарі і в глибокому снігу пробиватися на горбкувату місцевість, імовірно, ще й фортифіковану. Якщо атакувальні сили й на світанку залишатимуться на кризі, вразливі для повітряних нападів і для вогню оборонців, ця операція може скінчитися катастрофою. Ситуацію дуже ускладнювало те, що ми нічого не знали про кількісний склад суурсаарського гарнізону і не могли цього з’ясувати з допомогою розвідки й повітряного стеження.
Очолювати атакувальні сили я призначив командира 18-ї дивізії, теперішнього генерал-майора Паярі, на тактичну розсудливість і міцні нерви якого я цілковито покладався. 10 березня Паярі було викликано до Ставки, де я доручив йому розробити план дій, базований на атакувальних силах, які складалися б щонайменше з трьох батальйонів. Того самого дня вийшов наказ про формування «групи П» і її завдання. В атакувальних силах, які складалися з війська морської оборони й невеликої кількості армійських підрозділів, було багато солдатів генерал-майора Паярі часів Зимової війни, які безмежно довіряли своєму командирові.
Схваливши план, я 18 березня приїхав до Котки, де докладно перевірив організацію операції і дав генерал-майору Паярі деякі доповнювальні вказівки. Атаку призначили на ніч між 26 і 27 березня, за щербатого місяця.
За добу до ночі операції військо було скеровано на острівці вдалині від узбережжя, звідки кінний обоз вирушив у дорогу до настання темряви, щоб вчасно долучитися до своїх підрозділів, частину з яких мали довезти автомобілями. Хоч вояки були в білих маскоплащах, а коні й обоз теж було вкрито білими накривками, ворог, здавалося, пронюхав, що щось діється. Принаймні про це свідчили перехоплені сигнали небезпеки, передані до Кронштадта.
Головну атаку було спрямовано 27 березня о 3:30 на західний берег Суурсаарі. У цей час зайшлася шалена завірюха, яка тривала ще й більшу частину дня, огортаючи військо непрозірною млою. Як ми й передбачали, бій вийшов важким. Оборонні сили, кількість яких сягала близько 600 вояків, билися з великою відвагою й наполегливістю, а атакувальники мусили ще й долати важкі перепони, утворені снігом і місцевістю. Пополудні було захоплено центральну частину Суурсаарі. Далі бої зосередилися на південному й північному краях острова. Тим, хто вижив на останньому, вдалося наступної ночі перебратися на Лавансаарі.
Коли снігова буря вщухла, запрацювали військово-повітряні сили обох сторін. Незважаючи на потужну підтримку авіації й багато збитих російських літаків ще того самого дня, наші зазнали чималих втрат внаслідок бомбардувань. Авіаналети, які поновилися назавтра, коштували росіянам ще дорожче. Це стало днем тріумфу для фінської авіації, яка збила не менш як 27 літаків. Бої за південну частину Суурсаарі тривали до вечора 28 березня, й останні росіяни на тій ділянці капітулювали.
Невдовзі після здобуття Суурсаарі ми захопили й обидва Тютярсаарі. За підтримки німецького загону, який прибув з Естонії, там було відбито контрудар на Великий Тютярсаарі з боку Лавансаарі. Але наступ на Лавансаарі, виконання якого німці взяли на себе, не відбувся. Загострилося становище на південному сході від Ленінграда, тож німці мусили потроху перекидати військо, вже зібране для здобуття острова, на загрожені ділянки. Лавансаарі й надалі лишався в руках росіян.
У наказі, де було особливо відзначено наших вправних пілотів, я висловив подяку військові, яке брало участь у звільненні Суурсаарі, а насамперед їхнім відважним командирам, за виконання тієї складної операції.
17 березня я мав честь удруге привітати в Ставці шведського принца Ґустава Адольфа. Він мав доручення від короля Швеції вручити мені меча до Великого хреста Ордена Меча. Після урочистої церемонії вручення я виступив з короткою промовою у відповідь, у якій попросив Його Королівську Високість переказати королю подяку й радість, яку відчуваю з приводу цієї рідкісної відзнаки, яка пригадує мені бої минулих часів, — нею не було вшановано жодного солдата після наполеонівських кампаній. Я сказав про своє
