Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
Виявляється, «лінія Маннергейма», про яку згадують у підручниках з історії, - міф. Розповіді про легендарні й дуже міцні споруди - перебільшення Радянського Союзу. Насправді все трималося не на фортифікаціях, а на силі фінської армії - так пише Карл Маннергейм.
У своїх спогадах він розкриває багато деталей радянсько-фінляндської та Другої Світової воєн. Як країні з чотиримільйонним населенням удавалося протистояти демографічному велетневі - СРСР? На які жертви Фінляндія йшла заради миру? Наскільки лицемірно поводилися радянські представники на перемовинах? Як Фінляндія протистояла тиску Третього Райху, що вимагав приєднатися до наступу на Ленінград? Про все це прямо й водночас виважено та аргументовано пише Маннергейм.
Карл Ґустав Маннергейм
СПОГАДИ
Том 2
11. Вісім років наввипередки з бурею
Моє повернення до чинної військової служби. — Організація й завдання Ради оборони. — Боротьба за асигнування на оборону. — Перехід на територіальну систему. — Великополітичні аспекти. — Проти внутрішнього розколу. — Оновлення матеріально-технічної бази. — Візит до Англії. — Візит до Німеччини. — За північноєвропейську орієнтацію. — Похорон короля Ґеорґа V. — Відділ військової економіки. — Створення артилерійного заводу. — Олдершот. — Президентські вибори. — 70-річний ювілей. — Програма основних закупівель. — 20-річчя визвольної війни. — Совєтський Союз зондує ґрунт. — Питання Аландських островів. — Програма основних закупівель. — Поїздка до Центральної Європи. — Загрозливі передвістя. — Політичні діалоги. — Лист до президента республіки. — Фортифікаційна робота на перешийку. — Перемовини західних країн у Москві. — Доля балтійських країн. — Бойові маневри. — Московські перемовини. — Недооцінювання загрози війни. — Моє прохання про відставку. — Майнільські постріли. — Початок війни.
У 1931 році завершилася каденція президента Реландера, й очільником держави було обрано сенатора Свінгувуда, голову «самостійницького Сенату» часів визвольної війни. Уже 2 березня, на другий день після інавгурації, новообраний президент запросив мене до себе. Він висловив гадку, що з керуванням державою впорається, «але війну, — сказав він, — я не в змозі очолювати». Тож йому хотілося, щоб у разі війни я обійняв пост головнокомандувача, але щоб уже й тепер став на службу на чолі збройних сил.
Я був неготовий одразу дати відповідь. Я відчував вдячність президентові за довіру, і мене тішило, що він вважає цю справу дуже важливою та воліє обговорити її однією з перших. Утім я не хотів, щоб ішов з посади тодішній головнокомандувач, а тому відмовився очолити військо. Якщо президент, додав я, таки вирішить доручити мені верховне командування воєнного часу, самозрозуміло, що перед тим мені було б важливо підготуватися до цього складного завдання, ознайомившись із проблемами й потребами оборонного відомства країни. Я попросив часу на роздуми до наступного дня.
У домовлений час я знову повідомив президентові, що в жодному разі не хочу в мирний час ставати головнокомандувачем збройних сил, натомість можу себе уявити на посаді голови Ради оборони, щоб попрацювати там для підвищення нашої обороноздатності й докладно вникнути у справи, пов’язані із захистом країни. Розмова скінчилася тим, що я в принципі висловив згоду обійняти посаду голови Ради оборони на час урядування президента Свінгувуда, а якщо буде потреба, стати й верховним головнокомандувачем у війні.
Було очевидно, що розвиток політичної ситуації в Європі віщує небезпеку і для Фінляндії. Закінчилося перше по світовій війні спокійне десятиліття, і 1930-ті роки від самого початку мали інакші ознаки. Совєтський Союз у межах першого п’ятирічного плану розпочав широкомасштабну механізацію й моторизацію армії; швидко розвивалась і його авіація. У німецькому націонал-соціалістичному русі було помітно такі тенденції, що невдовзі він міг набути й зовнішньополітичного виміру. Франція почала будувати лінію Мажино, й існувала небезпека, що вона поглине мільярди, потрібні для утримання боєздатної армії. Англія, зрівноважний чинник Європи, ослабла з військового погляду — загальну військову повинність було скасовано, й зосталася лишень наймана армія. Імперія занехаяла військово-повітряні сили, і навіть флот не отримав асигнувань, що їх вимагало адміралтійство. Колективна безпека, перспективу якої окреслила Ліга Націй, з непереборною силою приваблювала більшість країн. Швеція й Норвегія зменшили своє озброєння, а Данія роззброювалася цілковито.
Фінляндія й собі скоротила термін військової служби, й уряди, а також парламентська більшість послідовно опиралися асигнуванню потрібних коштів на оборону. Комуністичну партію було розпущено, що стало наслідком реакції на її тяжіння до зради батьківщини, реакції, яка спричинилася до народного повстання — Лапуаського руху. Але серед соціал-демократів, які після виборів 1930 року стали найбільшою партією в парламенті, оборонний нігілізм усе ще мав відданих прихильників. Більшість у парламенті належала буржуазним партіям, але Аграрна спілка, друга завбільшки фракція, у питаннях асигнувань часто солідаризувалася із соціал-демократами.
Хоч від 1919 року я багато часу перебував за кордоном, та не втратив контакту зі збройними силами, а надто із шуцкорівською організацією. Я більш-менш орієнтувався в тому, якого поступу досягло фінляндське військо станом на 1931 рік і які вади йому притаманні.
Великий поступ відбувся у вишколі. Це стосувалося насамперед артилерії з її надзвичайно високим рівнем вишколу завдяки здібності й зусиллям інспектора артилерії генерал-лейтенанта Ненонена. Зросла однорідність офіцерського корпусу, і від 1924 року Військова академія випускала потрібну кількість командирів та штаб-офіцерів. Натомість ситуація зі зброєю й амуніцією була гіршою. Армія фактично мала на озброєнні лише те, що зосталося із часів визвольної війни, а та зброя, звичайно, вже застаріла й зужилася. Зовсім не було сучасної техніки, зокрема протитанкової й зенітної. Усе, що мало військо з панцеротанкової зброї, — це кількадесят танків «Рено», придбаних 1919 року, коли я ще був регентом, на мою вимогу й відомих ще із часів світової війни. Не в набагато кращому становищі перебувала й авіація. Особливо виразно постала скрута з мобілізаційними запасами, яких аж ніяк не вистачало на формування озброєної польової армії. Від 1927 року всі великі бойові навчання було з міркувань економії скасовано. Асигнувань на оборону сяк-так вистачило на створення й утримання збройних сил, яких кількісно бракувало для захисту держави, однак зброя і амуніція лишилися цілковито поза увагою.
За кілька років до того парламент ухвалив суднобудівну програму, що містила два панцерники берегової оборони, п’ять підводних човнів і невелику кількість торпедних катерів, і це відбулося насамперед завдяки активній пропаганді недержавної організації — названої згодом Спілкою фінляндського флоту, — яка обстоювала інтереси морської оборони країни. Реалізація цієї програми мала завершитися 1932 року, але вона не передбачала повного озброювання суден. З огляду на те, що суднобудівна програма поглинула кошти, набагато потрібніші для подолання нестачі найелементарнішого в армії та авіації, можна лише пожалкувати, що потяг до розвивання морської оборони не пішов на користь іншим родам війська. Керівництво збройних сил не змогло скерувати цей ентузіазм у потрібному напрямі.
Берегова артилерія більш-менш ефективно захищала столицю країни і ще деякі сектори, проте інші надзвичайно важливі прибережні й острівні ділянки лишалися без прикриття. До останніх належали Аланди, оборона яких була складною проблемою.
Шуцкорівська організація постійно розросталася й охоплювала нові сфери діяльності, однак дотації на неї не зростали відповідною мірою. Взаємодія
