Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

З 29 мільйонів марок, запропонованих для військово-морських сил, 10 мільйонів призначалося на придбання гармат і боєприпасів на панцерники берегової охорони. Як не дивно, ці статті не увійшли до суднобудівної програми. А що в ній не було зазначено й тралерів, ми мусили запропонувати кошти на будівництво двох таких суден, а також двох мінних заслонників. А ще існувала потреба підсилити берегову охорону Гельсінкі й Порккали чотирма 305-мм гарматами. Решта асигнувань на морську оборону мала піти на найелементарніші потреби берегової охорони в протиповітряному й протихімічному інвентарі.

Зі скромних 30 мільйонів марок, відданих військово-повіт­ряним силам, приблизно половина призначалася на придбання літаків. Доконечна потреба становила 272 літаки. У нас було 47 більш-менш придатних машин, і за 1931 рік ця кількість мала збільшитися на вже замовлені 30 літаків. На запропоновані приблизно 15 мільйонів марок можна було придбати близько 25 машин різних типів. Отже, загальна кількість літаків, враховуючи й заплановану на 1932 рік закупівлю, мала зрости до 102, тож відповідно до кризової програми нестача становила 170 машин. А що замовлені літаки треба було й озброїти, ми запропонували придбати на 5 мільйонів марок авіаційні кулемети, а крім того, закупити 4,5 мільйона набоїв, що відповідало витраті на три місяці війни. А ще запропонували деякі додаткові асигнування на придбання авіабомб і парашутів, радіоапаратури тощо. Крім того, з’ясувалося, що конче треба 7 мільйонів марок на будівництво летовищ.

Окремо треба згадати гостру нестачу боєприпасів до гвинтівок. Продуктивність державного набійного заводу була геть недостатньою, а тому Рада оборони бачила потребу клопотатися про 28 мільйонів марок додаткових асигнувань на збільшення продукції. За розрахунками, витрата набоїв у воєнний час сягала 37 592 000 штук на місяць — це за мінімальною оцінкою. На той час уся продуктивність набійного заводу становила 22 мільйони штук на рік. За розрахунками, проханих 28 мільйонів марок асигнувань мало вистачити на збільшення продукції приблизно до 7,5 мільйона штук на місяць. Наявність гвинтівкових набоїв становила основу всієї оборони, тож Рада окремо наголошувала на цьому компоненті, водночас зазначаючи, що цю статтю треба цілком відділити від інших закупівель, щоб вона не припадала на ту загальну суму 125 мільйонів марок.

Коли це питання було розглянуто в Раді оборони, я вирішив особисто зв’язатися з «комітетом у справах ощадності», щоб не згаяти жодної нагоди запобігти зменшенню цих важливих асигнувань.

Комітет складався із сенатора Паасиківі, директора банку Рюті й виконавчого директора Таннера. Із цих добродіїв я добре знав Паасиківі ще від 1918 року, а тому почав з візиту до нього. Він дружньо мене прийняв у своїй гарній домівці, але, як давній банкір, волів перекинути частину зазначених асигнувань на інші рахунки, а Рада оборони мала наразі вдовольнитися меншою сумою. Утім по тривалій дискусії мені вдалося переконати сенатора, і він визнав, що треба збільшити видатки на оборону. Наша розмова скінчилася тим, що Паасиківі пообіцяв зі свого боку зробити все можливе для порятунку тих 125 мільйонів.

Далі я вирушив на зустріч з директором Фінляндського Банку Ристо Рюті. Ми зналися лише поверхово. Рюті був відомою постаттю в Прогресивній партії, лідер якої, професор Столберґ, перший президент республіки, мав геть відмінну від моєї позицію щодо питань оборони. Пам’ятаючи про це і зважаючи на роль, яку відіграє в нашій країні партійна політика, я не сподівався, що Рюті особливо зацікавиться зміцненням оборони держави. Утім я виклав йому свою позицію і побачив, що він уважно слухає мене, нічого не заперечуючи й не просячи додаткових роз’яснень. Коли я вичерпав запас аргументів і підвівся, щоб попрощатися, господар провів мене до дверей, але перед тим як зачинити їх за мною, мовив: «Та який сенс асигнувати збройним силам такі великі кошти, коли війни все одно не буде?».

Я відповів, що коли розбудовувати збройні сили на цьому його переконанні, потреби в таких видатках і справді не було б. Я не встрявав у подальшу дискусію і пішов.

Виконавчого директора Таннера, лідера соціал-демократичної партії, я не знав. Під час визвольної війни кооперативне підприємство «Еланто», яким він керував, зі своїми складами стало кістяком постачання в бунтівників, а від 1919 року Таннер був непохитно проти асигнувань на оборону. Я мав підстави гадати, що він не прислухається до моєї позиції, а тому вирішив не йти до нього. Якби тоді я знав цього вольового чоловіка так само, як пізніше, після особистої зустрічі, то напевно зробив би спробу, хай би й годі було сподіватися на успіх.

Упродовж літа в Раді оборони відбувалося й обговорення бюджету оборонного відомства на 1932 рік. Комітет у справах ощадності позбиткувався і з нього, а фінансовий комітет Державної ради пішов іще далі у вимогах зменшити асигнування.

З одного боку, Рада оборони не мала нічого проти скорочення видатків, зумовленого загальним зниженням рівня цін. Але з другого — не могла схвалити запропоноване мінусування, яке всупереч програмі закупівель шкодило обороноздатності. Скажімо, з’явилася пропозиція зменшити удвічі асигнування на зарплату для екіпажу, найнятого на панцерник берегової охорони «Вяйнямейнен», а також викреслити зі списку кошти, призначені для екіпажу «Ільмаринена». Його, за розрахунками, мали спустити на воду 1932 року, з надією, що на це судно можна набрати екіпаж зі штату інших підрозділів берегової флотилії. Тут проігнорували те, що треба заздалегідь розпочати вишкіл, щоб у свій час мати на «Ільмаринені» боєздатний екіпаж. Береговій флотилії вже довелося відрядити на «Вяйнямейнен» і на навчальний корабель «Суомен Йоутсен»[1] стільки офіцерства й унтерофіцерства, що нічого іншого не лишалося, як законсервувати мінну й торпедну флотилії. Такі самі дії з «Ільмариненом» означали те, що треба припинити вимірювання морських глибин. Це могло мати фатальні наслідки, адже важкі для навігації прибережні води були настільки не виміряними, а їх мапи — до того недосконалими, що придбані з великими зусиллями флотські одиниці наражалися б на серйозний ризик. Ситуація стала б особливо неприйнятною, адже російські військово-морські сили знали наші води ліпше, ніж ми самі.

Така сама непослідовність оприявнилася в питанні коштів на військово-повітряні сили. Парламент заклав у торішньому бюджеті придбання зазначених мною раніше 30 літаків. Запропоноване тепер зменшення видатків означало, що не на всю нову техніку буде змога набрати екіпаж. Було підтримано пропозицію використати асигнування, призначені для оновлення матеріально-технічної бази, на створення двох нових ескадрилій — по одній на острові Сантагаміна й на Карельському перешийку. Водночас лунала вимога, щоб штату однієї з них вистачило на обидві.

Такою самою послідовною в низці непослідовностей стала пропозиція скоротити на один мільйон