Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

Після цього начальник Генерального штабу доповів про операції на сході від Ладозького озера, з якими принц Ґустав Адольф ознайомився під час попереднього візиту.

З рапортів про військовополонених і стан їхнього здоров’я я ще в перші місяці року зауважив, що в деяких таборах зросла смертність. Після вивчення цього питання, мені стало зрозуміло: треба вживати заходів, щоб краще забезпечувати їх харчами. Очевидно було, що хоч чимало полонених помирало, бо від самого початку перебування в таборах вони були в кепському стані, та тут перед нами стояло завдання, яким не годилося нехтувати. Під час численних розмов з головним лікарем і головним інтендантом армії я аналізував можливості збільшити поживність раціону, а також заглиблювався в актуальні питання, пов’язані з охороною здоров’я.

Під час важкої воєнної зими 1941–1942 років довелося зменшити й пайки військовиків, а ситуація з продуктами для цивільного населення просто-таки вселяла тривогу. У цих умовах було зрозумілим, що військовополонених, кількість яких уже сягнула 47 000, неможливо забезпечити достатніми пайками. Проте я вимагав докладати зусиль, аби поліпшити їхнє становище. Ось приклад заходів із цією метою: в’язнів, яким можна було довіряти, посилали працювати до сільських садиб у центральних частинах країни. У своїх інспекційних поїздках я регулярно відвідував один чи більше таборів, щоб ознайомитися з умовами життя полонених і побачити, як з ними поводяться. Невдовзі мені стало зрозуміло, що власними ресурсами годі домогтися ефективного покращення, тому я, як голова Фінляндського Червоного Хреста, вирішив звернутися до Міжнародного комітету Червоного Хреста в Женеві.

У листі від 1 березня 1942 року, адресованому голові комітету, я зазначив: хоч СССР не долучився до Женевської конвенції, а отже, не існувало гарантій того, що з фінськими військовополоненими поводяться справедливо й гуманно, ми зі свого боку, попри різноманітні труднощі, ретельно дотримуємося приписів конвенції, які стосуються військовополонених. Далі змалював важку кризу з харчовими продуктами, яка панує у Фінляндії, і її вплив на пайки військовополонених. Хоч і довелося зменшити до мінімуму пайки для цивільного населення, калорійність раціону військовополонених збережено майже на такому самому рівні, що й у тих, хто виконує фізичну працю. Аби підтримати нормальний стан здорової людини, калорійності цього раціону досить, чого не можна сказати про вміст у ньому вітамінів. Фізичний стан російських солдатів упродовж війни поступово гіршає, і багато з них ще в момент полонення були змарнілими й потерпали від нестачі вітаміну А. Під час допитів військовополонених з’ясувалося, що пайки в російському війську вже тривалий час були вкрай малими й одноманітними. Здебільшого вони харчувалися хлібом і макухою, а у виняткових випадках — ще й кониною. Якщо не збільшити пайки військовополонених, то, попри медичні та інші заходи, годі досягти поліпшення становища й уникнути смертельних випадків від надмірного схуднення й заразливих хворіб.

Я закінчив листа повідомленням про своє бажання довести ці обставини до відома комітету, сподіваючись на те, що він зверне увагу на долю російських полонених і знайде способи їм допомогти. Також зазначив, що буду дуже вдячним комітету, якщо він відрядить представника до Фінляндії: той дістане змогу проконтролювати, щоб надіслана допомога йшла суто на потреби військовополонених.

Моє звернення не лишилося поза увагою. Не гаючи часу, Міжнародний комітет Червоного Хреста звернувся до американського Червоного Хреста, який протягом наступних двох років надіслав у наше розпорядження 30 000 п’ятикілограмових стандартних пакетів з харчовими продуктами й цигарками. Від швейцарського Червоного Хреста надійшло 40 000 кілограмів порошкового молока й меленого гороху, а від канадського — 600 кілограмів ліків, насамперед вітамінних препаратів. Розподіл відбувався за інструкціями й під контролем представників Міжнародного комітету, яким надали змогу ознайомитися з умовами перебування полонених.

Коли було подолано найгірший етап кризи з харчовими продуктами, ми змогли й зі свого боку поліпшити раціон полонених. Особисто мене потішило й те, що полонені офіцери висловили вдячність у кількох адресах і надіслали мені в подарунок на Різдво й Великдень власноруч виготовлені мистецькі вироби.

Щоб самому докладно ознайомитися зі справами полонених, які належали до функцій штабу тилових частин, і щоб розгляд відповідних питань було надалі скоординовано з діяльністю різних відділів Ставки, я влітку 1943 року утворив для цього окремий керівний орган.

Під час обміну полонених після укладання миру з’ясувалося, що супротивник у ставленні до наших не дотримувався бодай найелементарніших принципів гуманності. Виявилося, що багато фінських солдатів, які потрапили в російський полон до 1944-го, загинули через нелюдські умови перебування.

Коли 1938-го Німеччина анексувала Австрію, деякі біженці-євреї попросили притулку в нашій країні. У наступні роки за ними поїхали й менші групи, і їх кількість сягнула близько 200 осіб. А що у Фінляндії ніколи не траплялося жодних утисків євреїв і не існувало надзвичайних законів щодо таких біженців, у нашій країні вони почувалися в безпеці.

Спочатку біженці могли вільно пересуватися й жити приватним життям, як і решта іноземців, але після початку війни 1941 року біженців чоловічої статі за приписом міністерства внутрішніх справ було зібрано в табори, де вони виконували організовану для них роботу. Однак німцям, мабуть, спало на думку, що політичні емігранти у Фінляндії перебувають під недостатнім наглядом, і в підсумку вони зажадали видачі цих євреїв. Без відома інших урядових органів міністерство внутрішніх справ почало вживати заходів для того, щоб передати близько 50 євреїв Німеччині.

Довідавшись про це від генерала Вальдена, я висловив у присутності його і ще кількох членів уряду категоричне несхвалення цих дій, зазначивши, що це принизливо — погоджуватися на таку вимогу німців. Хоч фінляндці за всю війну нічого не знали про методи, які використовували німці в концтаборах і які оприявнилися пізніше, проте було доволі зрозуміло, що цих біженців, які шукали притулку в нашій країні як правовій і цивілізованій державі, у Німеччині чекає аж ніяк не прихильна доля. Трохи повагавшись — а тим часом було депортовано чотирьох євреїв, які з власної провини втратили право на притулок, — уряд вирішив не задовольняти вимогу німців.

Аж набагато пізніше я дізнався про існування поширеної думки, наче мої заяви в присутності кількох членів уряду вирішально вплинули на те, як було розв’язано це питання. І під час моєї президентської каденції, і пізніше — що на батьківщині, що за кордоном — чимало євреїв висловлювали вдячність за мою позицію, і це мене тішило. Вдячність