Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Побіжно відмічу ще одну картину, яку довелось мені спостерігати в місті Білін. Ми підіймалися вгору по дорозі з міста. Нас нагнав великий совєтський військовий транспорт на конях. Один із червоноармійців–їздових якось врізався в купу підвід і тим викликав деяке замішання — рух припинився. До нього верхи під'їхав совєтський офіцер і з брудною лайкою вдарив того червоноармійця в обличчя кулаком, в якому був затиснутий держак нагайки. Оперезавши його ще двічі через плечі нагайкою, офіцер, лаючись, помчав далі. Червоноармійця буквально залило кров'ю, яка дзюрком лилася з носа й рота, заливаючи сорочку й руки. «Красный воин» не подав жадних ознак протесту — мовчки, обливаючись кров'ю, він осаджував коней назад.

В Жатеку нам нарешті пощастило сісти в потяг, який ішов до Пільзна. Уже поблизу Пільзна, на станції, де проходила демаркаційна лінія совєтської й американської зон, з потяга висадили всіх. Ми забралися в убиральні і, просидівши там з півгодини, почули, що крики біля потяга притихли і він став рухатись. Ще кілька хвилин — і ми побачили авто з неграми в шоломах: ми були в зоні американців.

Закінчуючи з гітлерівською Німеччиною, я хочу лише відмітити, що поруч із нелюдськи–жорстокими постатями — господаря нашої фабрики, декого з форарбайтерів та нашого «незабутнього» лаґерфюрера Ґабріеля, чесько–німецького ублюдка, — гідних зайняти місця поруч із окремими героями Бічер–Стоу[194] (авторки відомого твору «Хатина дядька Тома»); поруч із найогиднішими постатями тупих, жорстоких сатрапів — різних «ляйтерів» та «віртів»,[195] з якими мені доводилось зустрічатись в часах німецької окупації, — я не можу не відзначити таких світлих постатей, як пан Н… П. з Дрездена, як нашого керівника на Одрі, офіцера організації ТОДТ, учителя, світлі постаті лікаря в Мускав та його дружини — янгола–оборонця всіх фремдарбайтерів (чужинних робітників), також цілу низку світлих образів, сповнених справді християнською любов'ю та милосердям, сестер–німок (квартірштелле в Гойершверда, в Зака, Вендішбора та ін.), з якими нам довелось зустрічатись під час нашого майже тримісячного пішого маршу по Німеччині на Захід.

Про тих вісім днів подорожування по теренах, зайнятих большевиками, та про півтора наступного місяця, проведених нами в «гостинній» Чехії, на згадку яких ми ще й тепер жахаємось, як від страшного кошмару, а також про послідуючі чотири місяці «уникання» від репатріяції «згідно з Ялтинською угодою»;[196] про французький табір у Бамберзі (північна Баварія), куди ми потрапили, вирвавшись з неймовірними труднощами з «братніх обіймів» чехів, виїхавши з французьким транспортом як «німецькі жиди," — про все це можна б написати ще, мабуть, стільки, як я вже написав. Але, як кажуть, треба мати почуття міри. Тим більше, що значна частина цих жахливих переживань має переважно особистий характер, правда, властивий для більшости так званих «переміщених осіб». Я також не стану описувати ряду «репатріяційних» акцій, як Пляттінґська, Кемптенська, Фюсенська та інші. Про це, як мені відомо, немало писалося в англійській та американській пресі та дещо знають і наші люди.

Отже, спинюсь коротко лише на окремих фактах, які довелось мені спостерігати в Чехії.

За півгодини після того, як ми залишили совєтську окупаційну зону, наш потяг спинився на двірці міста Пільзна, або, як називають його чехи, Пльзен. Нас зразу оглушив жахливий гамір. На двірці було кілька тисяч людей: французи, англійці, американці, бельгійці, поляки, українці, росіяни, монголи, якісь височезні люди з жовтими і червоно–чорними обличями, з величезними турбанами, не менше нашої української діжі, на головах, — мешканці не то Африки, не то Індії, — та ще безліч бозна яких людей із бозна яких країн. Все це метушилось, голосно кричало, реготало. По всіх напрямках цей натовп пронизували стрункі постаті американських вояків та подекуди негрів Голіятів у шоломах та в американській уніформі.

За якийсь час, очунявши трохи від того гамору, ми почали роздивлятись та прислухатись. Від 9 травня ми вже були «поляки» і тому тулились саме до них. До речі, поляків було дуже багато.

Основна тема розмов — це Польща і Совєтський Союз. Всі поляки були чомусь переконані, що американці зараз яке, негайно, завтра ж, почнуть війну, щоб звільнити Польщу від червоної Москви. Поруч нас, біля невеличкого кіоску — натовп поляків. Посередині два американські вояки чи офіцери, які розмовляють доброю польською мовою. Прислухаюсь. Тема — та ж: Польща мусить бути негайно звільнена від нових окупантів. Якийсь плюгавенький, кургузий чоловік особливо репетує:

— Нєх американє дадзон нам бронь, ми самі випендзєми теґо москаля за Ураль!

Американці щось відповідають, але за цим гамором я не міг дочути. Я зовсім не маю на думці образити того завзятого патріота, а тим більше — польський нарід: крий мене, Боже! Але мізерна