Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Ледве хто стане заперечувати провини гітлерівських молодців перед народами Европи в цій останній війні, але… навіть врахувавши це, не можна виправдати цієї непотрібної звірячої жорстокости. Тим більше, що, мабуть, 90–95 відсотків цих замучених людей, дітей, немовлят винні за вчинки гітлерівських посібників не більше, ніж, скажемо, наші діти за вчинки й злочини московського політбюра.
Ще з дитячих років я звик вважати чехів за один із найбільш культурних народів Европи. Мушу сказати, що те, що мені довелося спостерігати там навесні 1945 року, сильно похитнуло моє переконання. Звідки така злобність, що спричинило її? Адже Чехія найменш, ніж будь–яка інша країна Европи, потерпіла від цієї війни. Її щадили альянти і не бомбардували; її міста й села цілі, її сини не лежать у чужій, непривітній землі, а всі сидять дома, біля своїх матерів. Чехія не зазнала й сотої долі тих страждань і руїн, які випали, скажемо, на долю Польщі, України, Юґославії, Греції, нарешті — Угорщини, яка, як відомо, не з волі народу потрапила в орбіту держав «Осі». Невеличкі матеріяльні втрати Чехії — людських же жертв вона майже не мала — в багатократ компенсовано величезним майном, що його були завезли німці і яке цілком перейшло на власність чехів.
У Німеччині є багато людей, які прожили в Чехії по п'ятнадцять–двадцять років, які були в Празі під час відомих подій 5–9 травня 1945 року, що їх чомусь чехи називають «Празькою революцією»[203] (?). Я пробував кілька разів з'ясувати, що саме спричинило ці жахливі розправи з мирним населенням уже по закінченні війни, вже коли ворог лежав роздавлений, але мені так і не довелося виявити якоїсь одностайної, певної думки. Дехто запевняв, що всі ці нелюдські жорстокості чинили чеські кримінальні елементи, що їх 5–6 травня, під час «революції», було звільнено з тюрм. П. Мойсіяха пробував довести, що все це жахливе спровокували й виконували місцеві комуністи згідно з наказом із Кремля. Кров'ю невинних німецьких діток, жінок та старезних дідів Москва мала на меті, мовляв, навіки посварити чехів із німцями і в такий спосіб назавжди відрізати Чехії дорогу на Захід. Ні перша, ні друга спроби пояснити ці травневі події в Празі — не переконливі. Те, що мені довелось спостерігати в Пільзні, стоїть у повному протиріччі до таких припущень.
Але найбільш вразили мене прокомуністичні настрої чеського населення. І то не лише серед менш культурних робітничо–міщанських кіл, а й серед інтеліґенції. В Пільзні я випадково натрапив на одну чеську родину, яку я знав ще з Києва. Була це висококультурна, досить численна родина чеських патріотів. Голова цієї родини, доктор К…, колись жив у Петербурзі, де входив до штату придворних лікарів останнього царя Миколи II. Після революції в 1918 році він перебрався до Києва, а 1930 року повернувся до Чехословаччини. Він не був свідком найжахливішої доби комуністичного панування: років «побудови соціялізму», років розкуркулювання, кривавих років єжовщини та всевладного Берії;