Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Совєтська армія, яка за умовами перемир'я мала зайняти цю місцевість, появилась у нас 9 травня перед полуднем. По вулиці загрюкотіли танки, на них повно червоноармійців, між якими подекуди можна бачити військовополонених у сірих шинелях та у відомих смугастих халатах концентрачників. Чехи, яких у цій місцевості було багато, надриваючись, вітали визволителів, осипаючи їх квітами й сигаретами. Червоноармійці в свою чергу осипали цих експансивних панночок та пань відомою добірною московською лайкою, модернізованою на совєтський лад, з багатоповерховою барвистою надбудовою.
Спаливши всі наші документи до дипломів та метрик включно, виправивши дещо в наших «арбайтскартах»[190] (ніде гріха таїти), на другий день ми вирушили далі на Захід — до зони, зайнятої арміями американців, де ми сподівалися знайти захист.
Свої справжні прізвища ми перебрали лише пізніше, уже в Німеччині, потрапивши під опіку УНРРА.[191]
Вісім днів, вісім довгих, страшних днів і вісім ночей ми йшли по місцевостях, зайнятих большевиками, йшли, як по розпеченому залізу. Багато було пригод, зустрічів зі «своїми»; кілька разів нас зупиняли, двічі було нас затримано. Раз нас пограбували чеські «бойовнікі», чи поліція з червоними зірками на кашкетах. Урятував нас і примусив чехів повернути пограбоване… сержант червоної армії — сибіряк. Взагалі мушу сказати, що за ці вісім днів ми багато разів зустрічали сердечне, тепле ставлення до себе червоноармійців різних національностей Союзу, а часом навіть і співчутливі поради. Так, здається, біля Лібшіца, недалеко від міста Білін, нас нагнав червоноармієць із Поволжя. Розговорились. Ми й йому повторили наше оповідання про те, що ми розшукуємо нашу доньку. Хитро посміхаючись, він порадив нам поспішати, якщо ми справді хочемо дістатись до нашої доньки, бо за день–два сюди наїдуть НКВД–исти та політвідділи армії, — «тогда уже вам не поможет ничто…». Всунувши нам у руки на прощання величезний кусень сала: «Берите, не церемоньтесь, вы голодны, а у немцев сала хватит…», — він сів на ровера й поїхав далі.
Ми не єдині з «переміщених», які побували в руках червоних у 1945 році. Я зустрічав немало людей, які по тижню, а то й більше перебували в совєтській зоні. Багато чув я оповідань про страхітливі пригоди цих людей. Багато з них побувало в совєтських репатріяційних таборах, хоч і небагатьом пощастила доля вибратись до західніх зон альянтів. Поруч із страхіттям не бракувало й комічних пригод. Ось одна з таких. Лікарка К…, разом зі своїм чоловіком, потрапила до совєтського табору для репатріянтів у Відні. Після карколомних пригод їм пощастило втекти, але треба було ще пройти величезний шлях аж до Баварії — до американців. Таких, як подружжя К…, посувалось на Захід тисячі. Одного дня, розповідала пані К…, поруч із ними йшов наш–таки полтавець, десь із Грунь. Чоловік цей за свого життя дещо бачив: побував на засланні десь біля Алма–Ати — втік, ще раз був засланий на славнозвісний «Біломорканал»[192] — і звідти втік і, зрештою, пробрався до Европи в своєму, не зіпсованому ще Европою, вигляді: у фетровому брилі, здається, ще часів царя Миколи II,[193] в широких штанях, із саквами з полтавського мережаного рядна за плечима та зі звислими запорозькими вусами. Одним словом — із тих типових українців, про яких тут кажуть: «ярко виражений остовец», якого за сім кілометрів видно, що він коли не з Грунь, то вже, певно, з Барипшоля або з Воронькова. Так ото ідуть вони поруч із цим дядьком. При зустрічах із «своїми», починають голосно розмовляти німецькою мовою; полтавець тоді насуплюється і йде мовчки — він не знав німецької мови. З–за ріжка десь виходить група червоноармійців. Франтуватий сержант, глянувши на дядька, питає його: — «Хто? Куди?». Але полтавець наш і тут не втратив своєї епічної розважности і, не спиняючись, процідив крізь зуби на жахливому українсько–німецькому жарґоні, що утворився за роки війни: «никс хварштейн», яке мало, за його думкою, визначати: «Я не розумію». Сержант іще раз здивовано поглянув на дядька: — «Ишь, проклятий немчура — совсем будто наш…» і, гукнувши грізно: «Ну, вались, куда идешь!», — пішов собі далі.
В місті Білін (Судети) нам сказали, що вийти з міста можна лише з довідкою, яку треба одержати в міській ратуші. При чому нас заспокоїли, що це легко дістати, бо видають ці довідки російські офіцери. Довго я вагався, але вкінці наважився. Було це опівдні. Совєтських офіцерів в ратуші не було; мене оточив гурток дівчаток–чешок, які все допитувались, чи я, часом, не «білоґвардійський офіцер». Мої запевнення, що вони помиляються, помітно розчарували їх. Але за кілька хвилин вони гуртом знову прибігли і принесли мені довідку чи перепустку до Карлсбада, «щоб забрати
