Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Але… забрати всіх охочих до війська не було вже часу: події наблизились катастрофально скоро.
Раніш, побіжно, я вже згадував про незчисленні потоки німецького населення, які в умовах тяжкої зими густим натовпом заливали всі шляхи на Захід: між утікачами–німцями часто можна було бачити й отих самих, що їх тепер називають «переміщеними особами», а тоді звали «остарбайтерами».
Навантажені мішками, тлумаками з своїм нужденним майном, рідко на візках або санчатах, а більше на власних плечах, іноді з гуртом дітей, теж навантажених тлумаками, з виснаженими обличчями рухались вони понуро, покірно також… на Захід. Чому ж не на Схід, аджеж там — «Батьківщина»? Що ж гнало їх на Захід? Тим більше це дивно, що хто не хотів іти на Захід, той міг залишатися — чекати приходу большевиків. Коли, скажемо, робітників нашої фабрики повели на Захід, на фабриці залишилось чоловік п'ятнадцять французьких військовополонених — десь поховались, чоловік п'ять італійців, які недавно прибули на фабрику, дехто з підсовєтської молоді та група поляків — чоловік 20–25. Більше того: майстер нашої фабрики, один із найбільш гуманних начальників, умовляв людей залишатись на місці. Мені особисто він казав: «Куди ви підете? Вас усюди наженуть «ваші». Багато з цих остарбайтерів–утікачів розповідали мені, що їм пропонували залишатись на місці, щоб доглядати худобу, яку німецьке населення залишало дома. Населення Німеччини, зокрема Долішнього Шлеську, де мені довелося найбільше спостерігати, виходило на Захід лише з найпотрібнішими особистими тючами. Все майно та скот залишало дома. Ні піянін, ні, тим більше, вазонів з квітами, ні тисяч вантажних автомашин, як це можна було бачити в Києві, не було. За кілька місяців, що я міг спостерігати цей сумний похід, я бачив ледве кілька десятків особових, очевидно, приватних авт, якими їхали втікачі. Звичайно ж — за величезними селянськими возами, навантаженими пожитками, а подекуди лантухами зо збіжжям, ішли десятки людей, власників цих пожитків.
Наша фабрика дуже запізнилась із відходом на Захід. Лише 21 лютого вранці вишикували робітників фабрики і в супроводі десяти ландштурмістів повели через місто в північному напрямку. За якихось півгодини мости на Найсі висаджено в повітря, а місто почала обстрілювати совєтська артилерія. Дорога йшла понад Найсою, і нас ще впродовж яких десяти кілометрів підганяла совєтська артилерія.
Спочатку нас повели були в напрямку на Берлін; біля Шпремберґа нашу партію спрямували на південний захід, а ще далі — на захід, 24 лютого ми з дружиною відстали від партії робітників і далі йшли вже самі. В цей день ми пройшли від Тратендорфа до Гоершверда десь більше 25 кілометрів. Безнастанний гуркіт совєтської артилерії не давав часу роздумувати — за всяку ціну ми мали якнайскорше перебратись за лінію Ельби. До Гоершверди прийшли ми вже вночі. Хвора, безмірно стомлена дружина лягла на ґанку якогось будинку. Мої намагання підвести її, щоб іти далі, нічого не дали. Вікна в будинках були темні.. Отже, не дивлячись на те, що весь час падав мокрий сніг, ми вирішили заночувати на тому ґанку. Я почав розшнуровувати наш «гандваґен» (ручний візочок), на якому ми везли всі наші достатки, щоб дістати ковдру та якось закутати дружину. В цей час до нас підійшли дівчатко років п'ятнадцяти та трохи менший хлопчик. Довідавшись, що ми біженці–авслендери, запропонували іти з ними до «Квартірштелле» (харчувальний пункт для біженців). З їхньою допомогою допровадив я дружину до того «Квартірштеллє». Там нас зустріли німецькі сестри Червоного Хреста, які обслуговували цей харчовий пункт. Вони зразу ж роздягли дружину, нагодували смашною юшкою, уклали біля печі на свіжій соломі, натерли чимсь і цілу ніч доглядали її. На ранок вони привели місцевого лікаря. Відпустили нас лише третього дня, коли дружина трохи поправилась. Нам (чужинцям) дали на дорогу хліба й ковбаси та принесли від бюрґермайстра харчові картки на тиждень. Виряджаючи нас, вони довго і старанно розказували, як найліпше дістатись нам до Ельби, до міста Майсен. До зруйнованого уже в той час Дрездена нам рішуче не радили йти. Таку ж зворушливу увагу виявила до нас німка–селянка в Шмаркав та сестри–німки в Зака, де дружина пролежала ще два дні. В Майсені, у зв'язку з тяжким станом здоров я дружини, ми затримались майже місяць. Тут нам відвели кімнату в робітника Макс Менцеля (Зібенайхенерштрассе, 17), а згодом — у городника Ґеорґа Преля (Зібенайхенерштрассе, 61). І в родині Менцеля, і в родині Прель ставлення до нас було надзвичайно тепле, людяне.
Проте я не стану утруднювати читача оповіданням, як від 21 лютого до 9 травня, коли нас зрештою догнали большевики, займаючи Німеччину після капітуляції, ми з дружиною, безмірно виснажені, обоє хворі, втікали від «своїх», пройшовши в таких спосіб десь коло 300 кілометрів.
Отже, обминаючи все те, що належить до наших особистих переживань, що лише характеризує подорожні пригоди таких, як ми, втікачів, спинюсь головним чином на подіях та враженнях, які можуть мати загальний інтерес.
27 квітня ми пройшли враховуючи, що дружина була хвора, особливо багато — десь коло 25 кілометрів. Уже зовсім пізно ввечері ми добрались до станції Ґросфойльсберґ. Недалеко видно було будівлі, але сил уже не вистачало. Ми спинились на шляху
