Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

проти станції, роздумуючи, що його робити далі. До нас наблизились ще дві німки з трьома дітьми і незмінним ручним візочком, напакованим куфрами, поверх яких сиділо найменше дитя. Праворуч по узліссі було видно безліч особових машин. Ми наблизились туди. Весь ліс, скільки сягає око, було заповнено такими автами. Було їх там кілька сотень. На зовнішній вигляд усі вони були цілі, ніде не ушкоджені. Ні військових, ні цивільних людей біля них не було. На наше здивоване запитання — що це за авта, одна з наших випадкових попутниць — німка — відповіла коротким реченням: «кайн бензін» (бракує бензини). Якийсь особливий сум, що чувся в цій короткій відповіді, не менше сумні ряди порожніх авт, незвичайна тиша на залізничній станції, де не видно було жадного руху (потяги, як я довідався потім, уже не ходили), — все це справило враження таке, нібито ми стоїмо на цвинтарі біля свіжої ще могили.

Ми вирішили гуртом розташуватись на ніч у тих автомашинах, помістивши дітей у розкішному авті. В цей час до нас наблизився старий німець і, довідавшись про наші наміри, запропонував переночувати в станційному помешканні для ручного вантажу.

— Потяги ж бо вже не ходять більше, — додав він.

Він пособив нам зварити картоплі в печі на станції. Ніч провели ми в тому порожньому вантажному приміщенні.

В голосі цього діда–залізничника, який усе своє життя, як він казав нам, провів на цій станції, у всьому його поводженні, як і у відповіді німки, про яку я згадував вище, виразно відчувався біль, викликаний картиною повільного вмирання життя країни.

Другого дня, себто 28 квітня, біля Кляйнвальтесдорфа ми натрапили на партію в'язнів із якогось концентраційного табору, що їх вели також десь на захід.

Це одно з найбільш жахливих явищ, які довелось мені бачити за час війни. У мене не вистачає слів, щоб розказати, як виглядали ці нещасні люди. Одягнені всі вони у відомі смугасті штани та халати концентрачників. Ішли по чотири вряд довгою, кілометрів зо два, стрічкою. Дорога йшла нагору. Щоразу то один, то другий із менш виснажених в'язнів одбігали два–три кроки до краю шосе, щоб зірвати кілька стеблин трави або якоїсь невідомої придорожньої ростини, що подекуди траплялась обабіч дороги, і тут же з'їсти. Вартові безнастанно кричали своє «Гальт! Цурік!»,[188] та це не спиняло. До речі, вартових було надто багато для оберігання таких, до краю виснажених, людей. Ми спинились, щоб пропустити в'язнів і мимоволі мали можливість бачити всі ці людські тіні. Тяжко уявити, де вони брали в собі сили, щоб рухатися вперед, до того всі вони, за дуже рідкими винятками, були виснажені, обличчя землисто–сірі, очі десь глибоко провалилися в череп. Попереду тягли вони шість–сім великих возів із речами в'язнів. До кожного воза було впряжено не менше 40–50 чоловік, що тягли цей віз за четверо довжелезних віжок, частина підпихала ззаду. Посувались вони з швидкістю не більше двох кілометрів на годину, хоч це відоме «льос! льос!» щохвилини рвало уші. Ми простояли не менш як півтори години, поки нас минув цей жахливий похід. Люди йшли, взявшись попід руки, підтримуючи один одного, щоб не впасти. На стомлених, нелюдськи байдужих обличчях виступав піт, хоч було досить неприємно–холодно. Кроків за сто вище нас один із цих мучеників упав. Підбігли два конвоїри, відтягли його до краю дороги і скинули в канаву. Ми бачили того бідолаху, як він проходив повз нас чи, власне, як його волочили повз нас його товариші. Високий, безмірно виснажений, з обличчям уже мертвої людини, весь укритий потом, з рота й носа йому звисала слизь. Пізніше ми проходили мимо того в'язня: лежав він мертвий навскіс канави, верхньою частиною корпусу вниз, обличчям до землі. Хто були ці нещасні — не знаю, але, зважаючи на те, що всі вони були переважно молоді, треба гадати, що це були військовополонені. Мова — часто російська або українська; подекуди видно було людей із балканських сторін, чулось також англійську і французьку мови. Все це було переплутане в тому страшному поході смерти. Ось зарослий бородою молодий руський — не каже, а мурмотить: «нет сил, братуха, не дойду…», до нього щось каже, очевидно, підбадьорюючи, високий, сухий англієць, який напружуючи останні свої сили, підтримує, взявши під руку, того русака.

Жахлива картина, не забути її ніколи!

* * *

Як ми не йшли, як ми не тікали, але червона армія таки наздогнала нас біля Авсіґа (Судети).

Власне, нам, може, і пощастило б уникнути зустрічі з большевиками, але по дорозі ми одержали відомості, що в селі Нідерборіч, біля Фрайберґа, оселено велику групу біженців із Відня, куди, як ми сподівались, вивезено й нашу доньку, яка, як я вже згадував, працювала у Відні. Там порадили нам заїхати до табору втікачів біля Авсіґа. Ми зробили великий гак, кілометрів на 50, і 7 травня прибули до Авсіґа. Тут також ми не дізнались нічого певного, крім поради — шукати евакуйованих із Відня біля Мюнхена та Зальцбурґа. Купивши ковбаси, хліба, цукру та масла на наші картки, одержані в Фрайберґу, ми пішли на двірець, щоб спробувати виїхати потягом на південний захід. Організація німецького Червоного Хреста, яку нам удалось переконати, що ми таки справді шукаємо нашу доньку, дала нам дозвіл на проїзд залізницею. Але на двірці ми довідались, що Німеччина капітулювала і що завтра, 8 травня, бойові дії припиняться.