Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Мушу з великою вдячністю сказати, що в лікаря організації ТОДТ та в нашого фабричного лікаря в Мускав (на жаль, прізвища їхні забув уже) я та й усі чужоземні робітники завжди зустрічали тепле, співчутливе ставлення. Дружина ж нашого лікаря, яка працювала там же, в амбуляторії, як сестра, була справжнім янголом–хранителем всіх нас. Всі безнастанні намагання нашого «ляґерфюрера» незмінно розбивались об «упертість» лікаря.
Весь листопад та грудень ні я, ні моя дружина на роботу не виходили: рахувались за «Кранкенкасою» (каса хворих). Осінь була чудова. Щоденно ми ходили в ліс збирати опеньки, яких там було сила–силенна. І в тому наше щастя: ми трохи поправили своє здоров'я, що дуже пособило, коли в лютому 1945 року нам довелося пішки відходити на захід.
На початку грудня приїхав представник Галицької СС–дивізії.[186] В неділю в місцевому «Ґастгавзі» (готелі) було скликано збори всіх місцевих робітників–українців. Офіцер — представник дивізії — зробив коротку доповідь про організацію українських національних військових частин та їх завдання, розповів про знущання большевиків над українською людністю на «визволених» ними землях та, зокрема, на землях Західньої України, нагадав «вільне» життя під захистом східнього «визволителя» в 1939–41 роках і, зрештою, звернувся з закликом записуватись до Галицької СС–дивізії, щоб разом із німецькою армією боронити свою Батьківщину. Приймали, коли не помиляюсь, чоловіків до 35 років віку. Говорив він досить добре, складно. По закінченні доповіді виступали й наші робітники — як молодики, так і старші. Записалося, здається, коло тридцяти осіб, переважно з Західньої України. Були це все милі юнаки, національно свідомі ентузіясти. Робітники з Східньої України, як я вже казав, були переважно літні люди.
По закінченні зборів юнацтво проспівало кілька бойових січових пісень та «Заповіт» Т. Шевченка. Далі почались розмови, спогади за склянкою пива. Розійшлися пізнього вечора. Представників німецької влади на зборах не було.
Так прийшов січень 1945 року і відомий наступ совєтських армій.
Більшість совєтської молоді нетерпляче чекала приходу «своїх». Старші люди, в міру наближення совєтських армій, становились усе більше зосередженими та все перестерігали молодь перед завчасною радістю. Ні вихвалювання Кутузова, Суворова, Хмельницького та інших національних героїв, ні золоті паґони, що їх совєтська влада начепила на плечі червоних командирів, назвавши їх офіцерами, ні навіть сталінський «патріярх всєя Русі» — нікого не могли ввести в оману. Все це були люди досвідчені, багато з яких побувала вже по сибірських, мурманських та середньоазійських етапних тюрмах, та добре знали ціну всіх розмов про те, що, мовляв, тепер уже совєтська влада не та, що колись. Де тільки зберуться два–три остарбайтери, зараз зведуть мову до одного й того ж питання: «що ж робити далі?» Тяжко було працювати в Німеччині на становищі унтерменша–напівраба, але ж і на «родінє» теж «не з медом». Невже знов до Сталіна, невже знову «засідання», «мітинґи», «резолюції», «Краткий курс истории ВКП(б)», знову НКВД, заслання, катування? Ні, краще вже смерть!
Пригадую на початку 1945 року стихійну загальну тягу до війська, особливо серед людей старшого віку. З відомих мені робітників нашої та ближчої до нас фабрики коло п'ятдесяти юнаків пішло до Галицької СС–дивізії, а десь коло 60–70 відсотків східняків–остарбайтерів — до 60 років включно — подали прохання про прийняття їх до Українського Визвольного війська або до Власівської армії.
