Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

як за часів боротьби її проти німців, так і особливо проти совєтів.[178] До відома західнього світу потрапляють лише випадково окремі уривки відомостей, оповідання окремих утікачів із теренів, окупованих СССР та інколи короткі офіційні, контрольовані органами совєтського НКВД–МВД, повідомлення польської або чеської преси. Відомо ж бо, як ретельно оберігає совєтське НКВД–МВД, щоб не потрапили за «залізну заслону» навіть найменші відомості про життя й боротьбу Української Повстанської Армії.[179] Лише з випадкових повідомлень швайцарських, французьких та інших европейських газет час до часу можна довідатись про окремі моменти цієї нерівної кривавої боротьби, можна довідатись, що на Шіпкє… не… «все спокійно», як то намагається довести совєтська преса, що героїчна боротьба Української Повстанської Армії продовжується. Розділ V. Роки 1944–1945–й

«… Тому що наша брань не проти крови й плоті, але проти начальників, проти власників, проти світоправителів тьми віку цього, проти піднебесних духів злоби…»

(Послання до Ефесян Святого Апостола Павла, глава 6, стих 12)

Власне, я міг би на цьому й закінчити, але мені здається, що для повноти моїх, і без того дуже скорочених, спогадів треба розказати хоч дещо з того, що мені довелося бачити уже тут, на еміґрації, в Німеччині. Спинюсь я головним чином на подіях та враженнях, які в цій чи іншій мірі торкаються чужинецьких та, зокрема, східніх робітників, або, як їх називали, «остарбайтерів», а також на моїй зустрічі з совєтським військом у 1945 році.

З Києва виїхали ми — я і моя дружина — 21 вересня 1943 року, коли до Києва наблизились совєтські армії. Виїхали ми цілком добровільно, без будь–якого примусу. Чому? Запитання, гадаю, зайве. Проте можу сказати, що, не дивлячись на тяжкий чобіт німецького «визволителя», перспектива знов опинитися в обіймах «любимого отця й учителя» з усіми тими страхіттями, що їх було пережито за двадцять п'ять років, була настільки нестерпна, що ми воліли померти десь під тинами Европи, ніж знову опинитися в «соціялістичнім раю». По–друге, залишитися в СССР — значило навік залишити надію знов побачити нашу єдину доньку, яка в тому часі вже працювала в Німеччині, ну… і, зрештою, вірилось, що хоч би як закінчилась ця війна, боротьба проти сталінської тиранії буде тривати та що боротись буде краще й корисніше для справи саме перебуваючи на волі, за кордоном.

Після довгих і тяжких митарств у транспорті «остарбайтерів», після двотижневого карантину в Ліцманштадті нас привезено до Бреслава. Звідти направлено для праці на велику керамічну фабрику — Арнім і Лейснер — біля Мускав (крайс Ротенбурґ). На цій фабриці працювало сто українців, переважно зо Східньої України, стільки ж поляків, сорок військовополонених французів та, згодом, ще двадцять совєтських військовополонених і стільки ж італійців.

Робітники з Західньої України — молодь 16–20 років. «Остарбайтери», або, як називали ще нас, «східняки» чи просто «остівці», — переважно літні люди, з яких сорок відсотків виїхало до Німеччини «добровільно», себто рятуючись від большевиків. Жінок — коло тридцяти, з них п'ять — зі Східньої України, решта — з Польщі.

Більшість поляків ставилась до нас — людей із Совєтського Союзу — явно вороже. Дивувались, як то ми «добровільно» виїхали з Совєтського Союзу. Гостро були наставлені проти німців. Ідеалізували Сталіна та все совєтське й до смішного переоцінювали військову потугу СССР. Те, що большевиків було загнало аж до Волги і майже на два роки найкращі, найродючіші області Союзу з вісімдесятьма мільйонами населення було віддано під німецьку окупацію, вони називали особливо хитрим пляном совєтського командування. Вони нетерпляче ждали приходу совєтських військ. Проте було немало поміж ними й людей, які, очевидно, звикли думати, звикли критично сприймати явища життя. Цих людей дуже непокоїли думки, що Польща силою обставин може потрапити до рук московських большевиків. Люди ці добре пам'ятали вересневі події 1939 року. Були це переважно інтеліґенти та більш розвинені робітники. Ці побоювання досягли особливої сили, коли під час відомого Варшавського повстання совєтські армії, які перебували буквально за кілька кроків від місця, де відбувалась ця трагічна, нерівна боротьба, загадково не виявляли ніякої активности, ніби очікуючи, поки буде утоплено в крові ентузіястів–патріотів це повстання. В такій поведінці совєтських військ вони вбачали пекельний потаємний плян Москви. Та воно, власне, так і було.

Жили поляки незмірно краще, ніж наші «остарбайтери». Вони, як і західні українці, одержували на руки свої харчові картки — відомі «лебенсміттелькарти». Крім того, багато поляків одержувало від своїх рідних із дому пакунки та німецькі харчові картки — з західніх областей Польщі, що їх було включено до складу Німеччини. «Остарбайтерам» харчові картки на руки не видавались. Все одержувала фабрична адміністрація і сама вже щовечора, по закінченні роботи, видавала робітникам. Щоденний пайок східніх робітників складався з 250 грамів хліба та коло десяти грамів маргарини. В суботу видавалось, крім того, 25 грамів ковбаси, одну столову ложку мармеляди або штучного меду та 50 грамів цукру. Позатим, усі робітники одержували вранці півлітра несолодкої кави, на обід — суп з брюквою або з «кольрабі», іноді з морквою. В неділю, як правило, — варену в лушпинах картоплю й сос, іноді з шматочками м'яса. «Остарбайтерам», крім того, видавали увечері якусь невиразну рідину. Робітники, що працювали на тяжкій роботі в опалювальних печах, одержували тижнево ще «цузац» (додаток) — кілограм хліба, 50 грамів ковбаси та стільки ж сала;