Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Ви не маєте права ставити мені умови, але, як і всякий інший звинувачуваний, маєте право писати до прокурора.

Я підписав протокол, а він вручив мені папір і ручку. У своєму поданні до прокурора Харківського військового округу я протестував проти методів слідства, коли мене примушували шляхом фізичного виснаження підписувати спотворені зізнання. Я просив прокурора вислухати мене особисто, щоб викласти йому свою справу.

Полевецький наказав мене спровадити. Слідство припинилося аж до останнього тижня квітня.

На останнім тижні квітня слідчий прийняв мене незвично лагідно. Зник усякий слід агресивності. Питав про різних людей і різні факти та вносив мої свідчення до протоколу дослівно. Я не знав напевно, чи слід відносити зміну в його поведінці втручанню прокурора. В усякому разі, наші стосунки поліпшувалися з дня на день.

Якось він навіть повідомив мені, що скоро закінчить слідство. Я запитав його:

— Громадянине Полевецький, як ви вважаєте, що зі мною буде?

— То залежатиме від прокурора. Мабудь, будемо вас депортувати.

Я сказав йому:

— У такому разі я — пропаща людина.

— Чому? Ви за фахом інженер і знайдете собі досить роботи.

— Але ж, громадянине Полевецький, ви забуваєте, що я також є людиною партійною. Тепер я маю повернутися додому виключеним з партії, депортованим з країни радянською владою та ізольованим від друзів. Хто буде зі мною розмовляти? Який я матиму вигляд?

Життя поза робітничим рухом завжди було позбавлене для мене сенсу. Партія тепер ніколи не прийме мене знову у свої ряди як депортованого з антирадянським тавром. У моєму попередньому житті я, як і мої друзі, чекав на революцію в Європі. Виключений і проклятий, з яким почуттям я тепер її очікуватиму? Тепер я людина втрачена, навіть якщо випустите мене на волю.

— Не турбуйтесь, Олександре Семеновичу. Революція не перемагає за один день, перемога вимагає тяжкої боротьби. В громадянській війні можете взяти карабін на плече й показати в бою, що ви є правдивим революціонером.

Тепер, коли я пишу ці слова, ретроспективно бачу, що Полевецький був у той час, дійсно, налаштований на закінчення слідства і зробив внесок на моє звільнення. Але потім обставини, незалежно від нього й від мене, склалися інакше, внаслідок чого я ще три роки провів у в’язницях у найтяжчими умовах і ніколи б не вийшов на волю, якби не втручання світової історії.

Наступні допити не мали особливого значення. Полевецький допитувався моєї думки про інститутських колег.

…Наближалося 1 травня. Коли я клопотався в Ленінграді про справу моєї заарештованої дружини, то довідався, що карний кодекс передбачає закінчення слідства не пізніше, як через два місяці після арешту. Той термін може бути продовжений лише за згодою прокурора. Термін мого арешту закінчувався 1 травня, і я відчував, що Полевецький хоче мою справу завершити. Я був налаштований оптимістично. Полевецький при останньому допиті розмовляв зі мною в такій манері, в якій не міг розмовляти жоден чекіст із в’язнем, котрого вважав би винним. Я вірив у близьке звільнення і вже клопотався про те, що буду робити за кордоном. Був твердо переконаний, що мене буде депортовано. В останній тиждень квітня допити припинилися. Мені було дозволено лежати в камері навіть удень.

Я перечитав ще декілька разів Стендаля і разв’язав на стіні кілька статистичних проблем. Мріяв про закордон. Чи мене одразу депортують, чи дадуть якийсь час на залагодження справ у країні? Чи я повинен повернутися до Австрії, чи зможу податися до Фінляндії або Швеції, чи зможу вступити в контакт зі своїми приятелями в Англії?

Де влаштуватися на роботу? Як залагодити стосунки з партією?

Я вже вставав з ліжка не інакше, як на виклики та прогулянку.

Цілими днями я пролежував, віддаючись мріям або заняттям; наглядач мене не турбував.

Увечері перед 1 травня до моєї камери зайшли двоє озброєних гебістів. Мене примусили роздягтися, геть усе чисто ретельно обшукали, забрали всі мої книжки та газети. Я запротестував:

— Слідчий дозволив мені мати ці книжки.

— Отримаєте їх від слідчого знову, коли це буде визнано доцільним.

1 травня я провів у великому неспокою. Наглядач не дозволяв мені більше лежати. Я не мав ніяких книжок і мені нічим було писати на стіні. Години тяглися без кінця. Я не міг збагнути причин загострення режиму.

Наступні дні не принесли відповіді. Я випросив паперу і ще раз написав до прокурора й попросив його вникнути в мою справу. Наступного ж дня був викликаний на допит. Обік Полевецького сидів чоловік у мундирі. Сірий колір мундира не дозволяв мені зрозуміти, чи це чекіст, чи військовий. Я вирішив, що то прокурор. Був він меншим за середній зріст, міцний, його округла, лиса, монгольського типу голова безпосередньо сиділа на сильних плечах. Мав він здоровий, трохи рожевий колір шкіри і вигляд людини, яка почуває себе фізично й душевно добре, наділена почуттям гумору та задоволена з того, що всі її органи функціонують добре. Полевецький звернувся до мене:

— Олександре Семеновичу, починаючи з сьогоднішнього дня, Вами займатиметься товариш Рєзніков. З мене досить, я більше не можу.

— Хіба слідство не закінчене? — запитав я Полевецького.

— Тепер усе почнеться по-справжньому, Олександре Семеновичу, — втрутився Рєзніков до нашої розмови. — Я приймаю вашу справу і можу запевнити, що я ще ніколи не брався до чогось, що не довів би до кінця.