Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Я розмірковував далі. Який матеріал вони мають проти мене?
Очна ставка з Герфом не дала нічого, Герф поводив себе досить пристойно. Я, власне, не сподівався цього. Адже він завжди був безмежно обережним і відданим партійним бюрократом. Мій водій Гриша оголосив дику вигадку. А якщо слідчий в неї повірив? Напевне, в тому лісі не було ніякого таємного летовища. Ймовірно, ліс було закрито тому, що Червона армія здійснювала там стрілецькі навчання.
В усякому разі, ніякий нормальний суд не може прийняти як доказ у звинуваченні в шпигунстві той факт, що дві жінки намірилися туди піти в той ліс, та, попереджені солдатом, повернулися. Але ж хіба суд у нас нормальний?
Далі перейшов до висновків, зроблених Комаровим. Візьмімо його версію: я мав сказати, що троцькісти були марксистами, тому не могли бути терористами. Чи таке висловлювання з боку іноземця можна вважати за контрреволюційну агітацію? Конституція Радянського Союзу гарантує свободу слова, праці, зібрань. Якщо таке висловлювання тягне за собою звинувачення в зраді, то де тоді гарантовані конституцією права громадян? По-правді, я завжди бачив: конституція проголошує, а фактична диктатура не визнає за радянськими громадянами жодних громадянських прав. Для радянського суду я був, однак, іноземцем. Той факт, що я був членом партії, не мав ніякого юридичного значення, адже у відкритому процесі над іноземцем вони мають дотримуватися правил міжнародної юриспруденції. Засудження іноземця за те, що він обізвав троцькістів дещо інакше, аніж це робить офіційна преса, було неможливим. Такого іноземця можна виключити з партії, можна його депортувати з країни, але ніяк не можна його засудити за державну зраду. Тим паче, що з моїх уст ніколи не виходили слова, які приписав мені Комаров. Форма моїх висловлювань була навіть близькою до практики російської партії й згідна з її лінією. Тож який був таємний сенс тієї сповіді?
Його висловив сам Комаров, а швидше ДПУ через Комарова.
Насправді, я не вірив жодному слову з того, що розігрувалося на великих процесах. Я бачив, що то була вищої міри безсоромна фальсифікація дійсності; сенс моєї розмови з Комаровим полягав для мене в тім, щоб висловитись і обмінятися з рідною душею кількома словами, промовистість яких і правдиве значення зрозуміли і я, і він, нічим при цьому не ризикуючи. Ми користувалися мовою таємною, як це на той час у всіх помешканнях Радянського Союзу чинили між собою приятелі, чоловіки з дружинами, батьки з дітьми. Країна просто була неспроможна перетравити того, що вся стара гвардія революції, герої Жовтня та громадянської війни виявилися нічим іншим, як бандою продажних агентів, саботажників, диверсантів і шпигунів. Треба було якось висловитись. Явне слово могло коштувати волі й життя. А тому підбирали речення, що мали приховане значення, які, однак, допомагали висловити те, що було на думці.
Якби ДПУ вже після Комарова й після всіх натисків слідства змусило мене зізнатися в тому, що я насправді думав, то мої зізнання мало в чому відрізнялись би від того, що було написано в протоколі зізнань Комарова.
Якби я мав змогу стати перед нормальним слідством і нормальним судом, які хоч трохи зважали б на закони цієї країни та конституційні права свободи думки й слова, то найкращим для мене було б сказати:
«Ніколи я насправді не говорив того, що приписує мені Комаров, але завжди мав це на увазі. Я переконаний, що величезна більшість російського народу не вірить ані жодному слову з того, що пишеться у ваших газетах! Троцькісти, бухарінці, зінов’євці — то є опозиційні елементи в лоні революційного робітничого руху, а зовсім не групи, що здійснюють брудну роботу в інтересах німецького та японського фашизму.
Муралов для мене герой громадянської війни й Жовтневої революції, а ніякий не агент гестапо. П’ятаков для мене геніальний організатор індустріалізації країни, а ніякий не полохливий убивця, що наказав зіпсувати вентиляцію в кемеровських копальнях, аби лише загинули кілька нещасних робітників. Троцький для мене — творець Червоної армії та керівник петроградського повстання, а ніякий не зрадник, що змовився з заступником Гітлера Рудольфом Гесом про те, щоб віддати гітлерівцям Україну, а японцям — Амурську область. Ці люди, можливо, мали свої погляди, але ж весь народ знає, якими вони були революціонерами. Неможливо, щоб у революційній партії, навколо якої в усіх країнах світу згуртувалися мільйони робітників та інтелігенції, всі люди думали однаково. Єдина лінія та спільний погляд мусять бути вибороні в дискусіях опозиційних груп. Хто цього не хоче розуміти, той перетворює партію або у військову організацію, або в деспотичну олігархію. Той паралізує революційні сили демократії й утверджує негативний відбір, у якому до керівництва господарським і духовним життям країни прийдуть найгірші: підлабузники й лизуни, брутальні й безсоромні кар’єристи Тим самим створюється прошарок привілійованих паразитів, існуючих за рахунок визиску працюючих».
Так мав би говорити революціонер. Однак, у державі ДПУ людина з такими намірами ніколи не стане перед відкритим судом.
Ніде. Такий чоловік має проявити себе вже на етапі попереднього слідства. Якби він замаскувався й чекав на відкритий суд, то мусив би себе перед ним безнадійно здискредитувати підписанням протоколів слідства, в яких дотримувався іншої лінії. Слідство тоді могло б позбавити його визнання всякої вартості через протиріччя з підписаними протоколами. Натомість герой, який кине виклик ДПУ, вже на етапі слідства буде таємно засуджений на смерть, і ця даремна смерть навіть не набере значення демонстрації.
Царат надавав революціонерам можливість заміни судового залу на народну трибуну з метою викриття утисків.
